Розділ «ГРАНІ БОЛЮ Документальньо-художня повість»

Я біг із важким серцем. Щойно поліг у бою мій односелець і товариш Михайло Остафійчук на псевдо Матвій. Він був кулеметником першої чоти. В гуркоті бою я вирізняв його скоростріл, що строчив ліворуч від мене. Кулеметником Матвій був завзятим. Раптом скоростріл обірвав свою пісню. Стрілецький зв’язок доніс до мене наказ ройового Чумака. Перебрати кулемет! Під щільним обстрілом по-пластунськи доповз до скоростріла, що пашів теплом. Михайло лежав поруч нерухомо. З рота цебеніла кров. Шинеля на грудях густо подірявлена кулями. Часу на роздуми не було. Я відтяг мертвого побратима за ремінь під розлогий кущ. Подавати допомогу товаришеві вже не було потреби та й не було змоги, бо чекісти п’яно уракали вже поруч. Поспішно перехрестив мертвого й двома стрибками поміж кулі повернувся до замовклого скоростріла. Під прицільним вогнем москалі залягли й стали швидко відповзати. Сотня тим часом дістала коротку змогу вицофатись із небезпечного місця.

Згодом, уже в станіславській в’язниці, я довідався від хлопця з нашої сотні, що Матвій ще був живий. Непритомного його знайшли москалі. Чекіст простромив пораненому ногу багнетом, і хлопець слабенько застогнав. Тоді ворог кілька разів, загнав йому багнет у груди, аж чоботи йому залляла кров. Стрілець бачив це все на власні очі. Його, пораненого розривною кулею в щоку, енкаведисти тягли за ноги вдолину.

Тим часом бій розгорявся з новою силою. Кулі літали щільними зграями. Здавалося, що розпечений свинець замінив повітря довкіл нас. Я вже не дуже й остерігався, бо кожен із нас волів умерти в бою, ніж потрапити до рук лютих енкаведистів. Правда, посмоктував страх, але то була боязнь, що непритомного підберуть більшовики. Про смерть якось не думалося, хоча більшість із нас ще й не вступила в стадію мужніння.

Сніговий лютий скував морозом Карпати. Мені ж сорочка прилипла до тіла. Криваві жнива обіцяли бути ще спекотнішими. Москалям прийшла підмога, й вони полізли з подвоєною настирливістю. Десь ополудні звироднілі енкаведисти майже суцільним кільцем охопили нашу сотню. Мабуть, перебили б усіх, якби не показав своєї бійцівської вдачі Орлик. Він вихопив із рук когось зі стрільців скоростріла й зі словами «Корба мама!» кинувся на ворога. То був найміцніший вираз, який дозволяв собі командир сотні у присутності стрільців. Я лежав біля кулемета й краєм ока бачив, як стрімко пішов на ворога наш сотенний. Він видався мені ангелом помсти з каральним мечем. Скоростріл у його руках вивергав гарячу смерть. Здавалося, що Орлик не йде, а летить над засніженим плаєм. Я добре бачив, як у нього строчили з автоматів, кілька ґранат розірвалося простісінько під ногами, а він ішов, мов заворожений. Жодна куля, жоден осколок не зачепили сотенного. Вся його висока струнка постать у чорній шкірянці випромінювала таку відвагу та зневагу до смерті, що ми без команди кинулися в бій. Не пам’ятаю, яка сила відірвала мене від рятівної землі й звела на рівні ноги, але, не відчуваючи ваги скоростріла, я ринувся за сотенним. Уся сотня злилася з командиром в атакуючому шалі. Відтоді я перестав боятися смерті. Безприкладною відвагою Орлик вселив у душі сільських юнаків віру в безсмертну сутність людини. Назавжди засвоїли ми тоді, що є речі вартніші за життя.

Енкаведисти не витримали відчайдушного натиску і стали панічно тікати, залишаючи на полі бою своїх поранених і численні трофеї. Але бій на тому не припинився. Урок хоробрості й зневаги до костомахи подав молодим бійцям стрілець Алярм, колишній сотник УГА Роман Рибчин, який був попередньо бургомістром Городенки. П’ятдесятирічний вояк, почесний стрілець сотні Орлика, ділив з молодими тяготи лісового життя з весни 1944 року.

Ворог перегрупував свої сили й пополудні вже знов посунув густою лавою на розташування сотні. Пісню смерті заспівали скоростріли з обох боків. Під прицільним вогнем повстанців нападники заметушилися, гей саранча на озимині. Але швидко отямилися й сипнули на наш рій так густо з автоматів і скорострілів, що ми й дихнути не могли. Орлик був десь далеко праворуч. Гучний стріл глушив його команди. Враз перед заляглими стрільцями з’явилася висока, могутня постать у довгому кожусі. Алярм походжав під градом куль, мов добрий пасічник посеред бджіл. За ним дріботіла його дружина. Дивлячись на таку відвагу, навіть найполохливіший з-поміж стрільців відігнав страх геть. Мов підтятий дуб, звалився Алярм, стрункою ялицею поруч упала його вірна подруга. Ні оху, ні стогону. Легку й гарну смерть обрало немолоде подружжя. Загибель їхня одухотворила молодих повстанців. Грізні й прекрасні, мов самі Карпати, стояли вони на вершині, прогнавши нападників. Призахідне сонце золотило їхні враз змужнілі обличчя.

А бій клекотів. Гори пішли смертельного «Аркана». Московські кулі рвали задубілі на морозі тіла оборонців. У гарячому бою сотня Орлика, що була найближче до ворога, виявилася знову відрізана від своїх. Москалі голодними шакалами накинулися зусібіч на її становисько. Біля мене мовчки вхопився за прострелені груди молодий кулеметник з Поточиськ. Наклали головами ще кілька хлопців. Ситуація дуже прикра. Забракло набоїв. Стали готувалися до рукопашного, можливо, останнього, поєдинку. Несподівано Орлик прийняв відчайдушне рішення. Не перепиняти москалів, а злитися з ними, позаяк одностроями ми не різнилися. Брудно-зелена стіна п’яних більшовиків поглинула з розгону залишки нашої сотні. Стрільці мчали вперемішку з енкаведистами й роздирали довколишній простір голосним «ура!» Коли до становиська наших сотень залишилося кількасот метрів, ми за командою Орлика залягли й дружно вдарили по сп’янілому від легкої, здавалося б, перемоги ворогові. Наші залпи злилися зі стрілом сотень, що лежали в обороні. Ефект був надзвичайний. Москалі у страшній паніці розбігалися, хто куди. Бій закінчився. Цвинтарна тиша огорнула гори. Радості ніхто не відчував, бо втрати були великі. Пізнього вечора поріділі наші сотні, віддавши останню шану полеглим, увійшли до Космача.

Почалися важкі й тривалі переходи. Сотня мусила постійно рейдувати. Енкаведисти пробиралися все вище в гори. У лютому сорок п’ятого вони вперше вступили до Космача. Ми змушені були відтепер квартирувати здебільшого в лісах. Зима давалася взнаки. Найдужче дошкуляла вона високо в горах. Стрільцям видали «рачки» – металеві пластини з гострими шипами, що кріпилися до чобіт у двох місцях ремінцями. Без «рачків» пересуватися обледенілими схилами було надзвичайно важко, а найдужче нам, хлопцям із польових теренів. Ми часто задивлялись, як гуцули в гладесеньких постолах дряпалися крутими берегами, й щиро заздрили їм. Вони були краще пристосовані до суворого життя в лісах і горах. Зате в полях, де найвище дерево – соняшник, їм доводилося сутужніше. З тими «рачками» було чимало мороки й непорозумінь. Втомлені важкими переходами стрільці часто заходили до гуцульських хат, не скидаючи примерзлих до чобіт шипів. Дірявили господарям підлогу й долівку. Жителі мельдували сотенному. Той лаяв «лінивого» стрільця, але незлобливо, більше для порядку, бо добре бачив, як висотані хлопці. Господарі також не вельми сварилися, позаяк теж усе чудово розуміли. Мирні жителі терпіли злигодні нелегкої війни нарівні з вояками Повстанської Армії, бо в ній воювали їхні рідні й близькі.

Карпатська зима здавалася нескінченною. Багатоденні виснажливі переходи, безперервні дрібні сутички з енкаведистами, голод, холод, воші… Та ніхто не нарікав, кожен знав, на що йшов. Один із переходів залишився в пам’яті тим, що ми загубили півсотні. Було то десь між Космачем і Текучою. Йшли вночі, густий сніг заліплював очі. Я прошкував попереду, позаяк був найвищий у першому рою. Назад не озирався, щоб не тратити намарне сил. Наплічник із набоями вгризався в костисті плечі. Десь недалеко на полонинах протяжно завивали вовки. У верховіттях гудів вітер і наганяв дрімоту. Правда, воші, які щільно окупували непраний одяг, відганяли сонливість. Зрештою, й до них звикалось, як і до постійної близькості ворога, що теж тримався нас, як воша кожуха. Закоцюблі руки-ноги слугували, мов не свої. Все тіло задубіло. Тільки в голові ще теплилася думка. Голова й тулуб існували автономно, у розриві одне з одним. Мозок подавав якусь команду, а тіло відмовлялося її виконувати. Зате команду зверхника виконували враз. А найдужче, коли прозвучала команда «Стій!». Зупинилися. Шукаю дерева, щоб припертися важким наплічником. Якийсь шум, замішання. Мляво цікавимось, що трапилося. Спрацьовує безвідмовний стрілецький зв’язок. Пропала третя чота, а з нею – половина другої. Під час походу вгору таке трапляється часто. Заснув на ходу один зі стрільців другої чоти. Задні подумали, що привал, і теж передрімували на ногах. Довгенько довелося чекати, доки сотня з’єдналася з нами. Стрілецький живий зв’язок відновився. Сотня рушила у снігову ніч.

Було в нас чимало й інших цікавих трафунків. Після пам’ятного переходу ми спинилися на постій у Космачі. Стрілецтво відпочиває. Вночі Орлик пішов перевірити стійкових. На головному, бойовому, посту стояли три стрільці з кулеметом. Сотенний підійшов до старшого й звелів показати скоростріла. Хлопець мовчки віддав зброю командирові, хоча це було категорично заборонено. Орлик перевірив справність кулемета і швидким рухом від’єднав затвор. Нестрашний уже скоростріл подав недогадливому повстанцеві. Після відповідних повчань наказав чотовому замінити стійкових і покарати винуватця. Стрільцеві наклали повний наплічник каміння й веліли стояти дві години з ним на плечах. Мені випало заступати ройового й простежити, аби штрафник добросовісно вистояв належний час. Чотовий вручив мені свого годинника. Я, звичайно, виконував наказ не дуже пильно, бо подібне могло трапитися з кожним із нас. Дозволив хлопцеві відпочивати, притулившись до смереки. Більшість із нас була народжена для господарювання на землі, а не для війни. Взятися за зброю нас примусив ворог.

Мій дід Федір чотирнадцять років війтував у Вербівцях. Багачем великим не був, але ґаздував справно. Усе робив власними руками – від воза до чобота. Підстрижений під макітру, плечистий, кремезний, із густим пшеничним вусом, він умів дати лад усьому. Вставав до схід сонця, порав худобу й ішов сільськими вулицями перевіряти порядок. Соромив нехарапутних ґаздів. Село було чисте і впорядковане, бо війт міг не тільки присоромити, але й покарати. Домовитися дід умів з усіма, окрім власної сварливої жінки. Чотирнадцять морґів поля поділили на чотири пайки, хоч і мали п’ятеро дітей. Третій син Микола виїхав до Канади.

Тато одружився дев’ятнадцятого року, коли повернувся з УГА. Невістка ніяк не могла вгодити прикрій свекрусі. Пішли в комірне до сусіда Марчіка. Згодом зліпили власну хату. Накрили соломою, та буря позривала сніпки. Продали молоді кобилу й купили бляхи на дах. Господарювали без жодної помочі. 1921 року народився в них перший син Іван, 1942-го – одинадцятий, Степан. Тато теж багато років був сільським війтом.

Найпроворніші стрільці роздобули десь ґумові шланги і смоктали потихенько в сінях гуслянку, користуючись недоглядом господаря й командирів. Правда, надто не зловживали, бо кара могла бути сувора. Мародерства в УПА ніхто не потерпів би, та його й не було. Сільські люди ділилися з партизанами останнім. Без їхньої допомоги ми довго не втрималися б у лісах. Станиці забезпечували Повстанську Армію харчами, медикаментами, набоями… Весь народ став на нерівну боротьбу з наїзником.

Наприкінці зими сорок п’ятого наша сотня забрела далеко за Жаб’є. В села не заходили, бо там аж кишіло від енкаведистів. Здебільшого спостерігали десь з високої гори за довколишнім життям. Одного разу бачимо згори, як гуцулка порає на подвір’ї маржину. Проворно бігає з відрами, увихається з вилами. Аж чуємо, кричить десь з-за колиби. «Ґудзя! Ґудзя!». Дивимось, а здоровенний вовцюга закинув овечку собі на спину й поспішає до недалекого лісу, розсікає широкою грудницею невлежаний сніг. На голосний крик бідної жінки не звертає жодної уваги. Хтось із хлопців з моєї чоти сказав, що вовчисько – то чистий тобі москаль: тягне й не питає. «Вовк бере, та й вовка візьмуть», – цоркнув затвором другий. Але чотовий стримав нетерпеливця суворим поглядом. Стріляти заборонялося, бо навколо бродили зграї озлоблених енкаведистів. Це вам не вовки.

Десь під вечір почули густу стрілянину від села. Автомати аж захлиналися. Кинулися вияснювати, що й до чого, аж двох стрільців із сотні немає. Спішно налаштувалися до бою. По якімсь часі прихекали порушники. З руки в одного дзюріла кров. Самовільно пішли до села й нарвалися на чекістів. Орлик був нестримний у своїй люті. Наказав спершу навіть не перев’язувати нечестивця, «корба мама!» Тільки як зайшли далі в ліс, трохи пом’як і власноруч перев’язав хлопцеві дошкульну рану. Той боявся навіть скривитися, щоб не накликати ще більшого гніву сотенного. Чоло йому вкрив рясний піт, бо рана була досить відчутна. Ми також сердилися на самовільників, позаяк через них довелося міняти становисько й брести глибокими снігами по крутих схилах. Проте тішилися, що хлопці вирвалися живі. Наступного дня з наказу сотенного розвідники встановили зв’язок зі станицею. В короткому часі нас нагодували гарячою й дуже смачною стравою. Жити стало веселіше, тим паче, що сотенний встиг уже з’ясувати в сільських підпільників обстановку на терені. Відпочивши, рушили через гори, ліси, потоки в рідні краї.

Військовий провід стягнув більші сили для нападу на Коломию. Деталей усієї операції, звичайно, не знаю, бо відомо то було лише курінним та сотенним. Наша сотня захопила млин у Вербіжі неподалік від міста. Мливо вантажили на сани, й гуцули розвозили мішки по гірських селах. Ми забезпечували їх охорону, прикривали з тилу від можливого нападу ворога. Обійшлося без бою, бо операцію сотня провела швидко й безшумно. Зате добряче пошуміли інші сотні. Одна знищила літаки на літничому полі. Ще якась сотня напала, здається, на НКВД. Більше простий стрілець знати не міг. Привезеним борошном довго перебивалися горяни, перепала дещиця й стрільцям, звичайно. Загалом операція пройшла успішно.

З настанням весни бої почастішали. Оперували ми, здебільшого, побіля Космача. Нескорене гірське село-писанка стікало кров’ю молодих леґінів. У горах українські хлопці різьбили волю Україні. За інструмент їм слугували кріси та скоростріли. На долах жіноцтво розписувало писанки. І були вони червлені-червлені, бо багато лилося крові довкіл. Не лише Космач, але й усі Карпати стогнали під кирзовим чоботом лютого наїзника.

Загарбників зелені гори знали багато. Повсякчас давали їм збройну відсіч. Сорок третього між Космачем і Микуличином організувався військовий вишкіл УНС. Вишкільники стали стрільцями куреня «Чорні Чорти» імені полковника Євгена Коновальця. Командував куренем хорунжий Липей. У листопаді сорок третього на вишкільний табір великою моторизованою силою поперли німці, щоб змести його з лиця землі. Важкий бій завершився повною перемогою молодих стрільців. На той час курінь мав підстаршинсько-вишкільну й технічну сотні.

Ранньої весни сорок п’ятого зав’язався раптовий бій із чекістами на Завоєлах. Мене з двома стрільцями сотенний послав по набої до Космача. Швидким кроком подалися навпрошки лісом. Стрільці були не з нашої чоти й набагато старші від мене, один – чи не вдвічі. Яром добігли до дерев’яного містка, під яким ховалися від енкаведистів сільські жителі. Вони прийняли нас у червоноармійській формі за більшовиків і кинулися втікати. Ми перетяли глибоченький яр і взяли круто праворуч. Супутники, хоч і хекали важко, не відставали від мене. У гущавині зупинилися, щоб перевести віддих. Найстарший, змахнувши з носа росинку поту, без жодних передмов запропонував утікати. Не задумуючись, я стрибнув за товсту смереку. Боявся, що вб’ють за відмову. Кріс налаштований до стрільби. Вони не відважилися стріляти. У мене також рука не піднялася на своїх. Озираючись і пригинаючись, зі зброєю напоготові, обидва зникли в лісовій гущавині. З крісом у руці я хутко подався до села. Про пригоду ніколи було роздумувати. Мною кермувала одна мета – набої для сотні.

За відомими прикметами знайшов станичного. Передав наказ сотенного. Той довго не допитувався. Підпільники, не зволікаючи, навантажили важкенькі бесаги з набоями на коней. Разом ми поспішили до сотні. Доповів чотовому про все, що трапилося. Мовчки вислухавши, він поспішив до сотенного. Справа була надзвичайно серйозна й вимагала нагального вирішення. Бій на той час уже вщух. Енкаведисти забралися геть. Долами лунали поодинокі постріли й собачий зойкіт. Чекісти зі злості стріляли невинних тварин. Чотовий повернувся від Орлика з наказом роззброїти мене негайно. А там, дасть Бог, усе виясниться. Гостро дивлячись мені в очі, порадив ліпше чесно признатись, якщо в чомусь завинив, бо кара буде дуже сувора. Я твердо відповів, що жодної вини за собою не почуваю. Зброю в мене все-таки забрали, але самого залишили в розташуванні сотні. Не відчувалося, щоб хтось за мною стежив. Бо той факт, що я привіз набої, свідчив на мою користь.