Розділ «ГРАНІ БОЛЮ Документальньо-художня повість»

У Трилісках нам на зміну заквартирувала інша сотня. У ній були мої односельці-вербівчани Микола Остафійчук, Дмитро Семенчук, Данило Семенич, Іван Голинський, Василь Осадчук, Юрко Голинський. Хлопцям судилася трагічна доля. Очевидно, хтось із тих, кого ми затримали вдень, усе-таки замельдував енкаведистам. Як кібець падає на виводок каченят, так налетіли чекісти на беззбройних юнаків. Кого не вбили відразу, схопили, щоб розстріляти згодом або відіслати до концтаборів. Івана Голинського й Михайла Мартинюка розстріляли в Станіславі. Іван Остафійчук, Василь Осадчук, Микола Остафійчук пропали безвісти. Юрка Ярему і Юрка Голинського завезли до таємних таборів, звідки вони не повернулися. Рідні не дістали від хлопців жодної вістки. Із тих, хто потрапив того дня до енкаведистських рук, живих залишилося мало. Федора Петрущака з Вікна засудили до розстрілу, але невдовзі замінили присуд на двадцять п’ять років неволі. Нині Федір живе в Кіровоградській області.

Не повелося й підпільникам, які переправляли зброю. Возами під виглядом майна вони везли в скринях карабіни, автомати, скоростріли, набої. Операція ця була вкрай ризикована, тому вели її найдосвідченіші. Провідники Михайло Гайдичук, Проць Голинський і мій найстарший брат Іван з величезними труднощами довезли зброю з Вербівщв до Красноставців. Пробиратися далі стало неможливо. Енкаведисти виставили при кожній дорозі по кілька озброєних залог. Під час операції від рук більшовиків загинула в Топорівцях Ганна Пеца-Довбуш із Тишківців. Сміливцям вдалося втекти від ворожої погоні. Змінивши трохи зовнішність, вони змішалися з гуртом призовників. Усі три змушені були піти до Червоної армії. Добре відомі енкаведистам члени районного проводу Гайдичук і Голинський потрапили на фронт під чужими прізвищами. На брата Івана перед жнивами сорок четвертого прийшла похоронка. Загинув у Латвії на мінному полі, куди загнали неозброєних і навіть необмундированих новобранців-галичан. Не знав, що надтаємний наказ СП № 0047 головнокомандувача Йосипа Сталіна від 12 січня 1944 року велить гнати на першу лінію фронту під німецькі кулі та снаряди беззбройних і невишколених солдатів із Західної України. За нецілий 1944 рік у Червоній армії загинуло 44 730 галичан, 15 870 окалічіли. Від середини вересня 1939 до травня 1941-го московські окупанти репресували в Західній Україні понад мільйон людей.

Ми нічого не відали, звичайно, ні про зброю, ні про розгром у Трилісках. Швидко просувалися вглиб Буковини. Я змалечку прудко бігав, проте добряче захекався, доки наш відділ досяг негустого букового лісу. Слабші ледве перебирали ногами. Ми додибали до перших дерев і снопами попадали в м’яку траву. Однак провідники без зайвої метушні хутко підняли всіх на ноги й веліли шикуватися на невеличкій галявині. Проінструктували молодих стрільців на випадок несподіваного нападу більшовиків. Поради бувалих командирів дуже швидко пригодилися.

Хлопці ще снували поляною в пошуках зручнішого місця для лежанки, як заалярмували стійкові. Польовою дорогою порошили до лісу вантажівки з енкаведистами. З машин зататакали скоростріли. Над головами засвистіли кулі. Я вперше почув кулеметний стріл, хоча за мною вже з цієї зброї стріляли. Але тоді скоростріл вивергав тільки полум’я, звуки смерті губилися в гуркоті літака. Було то місяць тому. Разом із братом Іваном поралися ми на подвір’ї, як над нашими головами зачмихав залізний птах. Кукурудзяник з розгону пробіг трохи ланом, завмер на чиїйсь конюшині. Невдовзі він підстрибом помчав весняним ланом, відірвався від землі й пропав за Могилкою. Іван велів перевірити, чи не залишилося чогось там, де він сідав. Ми з Юрком Яремою гайнули на Горб. Біля неглибокої колії виблискувала кованими боками чималенька скриня. Не змовляючись, вхопилися за металеві ручки. Трофей поспіхом замаскували в густих чагарях і дали ногам знати. Над головами вже кружляв літак, що повернувся й зауважив пропажу. Згори льотчикам було добре видно нас у безлистих заростях верб. Довгі кулеметні черги, мов гострим серпом, підтинали корчі біля самісіньких наших ніг. Смертельний страх зірвав обох із місця. Наляканими лошаками мчали ми, не вибираючи дороги. Вистачило обом глузду шусьнути під покриття дерев і бігти вздовж потоку. На полі ми стали б чудовою мішенню для скоростріла. Дохекали аж до читальні в центрі села, хоча літак уже розвернувся. Наступного дня скриньку закопали. Забігаючи наперед, скажу, що вийняли її з землі аж восени, перед походом у Карпати. Вона була напакована новісінькими набоями для ґвинтівок.

Чекістські скоростріли не завдавали нам відчутної шкоди, бо вести прицільний вогонь із машин, що підтрясалися на вибоїнах, було нелегко. Необстріляні хлопці, як не дивно, не запанікували, спокійно виконували всі команди. Втім, команди ті зводилися до одного – тікати. Із трьома крісами не багато навоюєш проти автоматів і скорострілів. Бігли болотистим видолинком, щоб енкаведисти не могли гнатися за нами машинами. Втекли досить організовано. Проте від того дня більшовики щодня ледь не наступали нам на п’яти.

Бували прикрі моменти, коли ми пускалися врозтіч невеликими групками, хто куди. Згодом збиралися на домовленому місці. Під час однієї з таких втеч поранило Михайла Бойка. Рана була не дуже тяжка, але нога кровоточила. З кожним кроком хлопець падав на силі. Тягти товариша ставало все важче, бо нескінченні погоні висотали нас безмірно. Недалеко за деревами галакали москалі. Діватися було нікуди, вирішили Михайла заховати. Накрили його хмизом, листям, а самі затріщали сухим гіллям у протилежний бік. Окупанти кинулися за нами, поминувши пораненого. Далі все відбувалося звично. Ми петляли поміж деревами. Вони посипали нас зливою куль і московської лайки. Гра зі смертю тривала кілька годин, допоки не вдалося відірватися від нав’язливих енкаведистів.

Дерева й кущі стали зливатися з вечірніми сутінками. Вечори й ночі карателі воліли проводити в безпечнішому місці. Не без труднощів ми відшукали Бойка. Нічна темрява не приховувала його блідого виду. Втрата крові й переживання далися взнаки. З пораненим доплентали до місця збору. Там вирішили залишити хлопця в селі на лікування, бо самостійно ходити він уже не міг. Нам із Юрком Яремою, як наймолодшим, випало йти в розвідку. Понатягали на себе жіночу вберю, дістали від Маґістра по пістолетові й подалися до недалекого села. Після темного лісу на полі було ще досить світло. Тому йшли вдавано недбало, та очима обмацували кожен горбик на весняному полі. В кишенях стискали пістолети. Головною вулицею невеличкого села без перешкод дісталися до потрібної нам хати. На брамі хрестик з червоною китичкою. Пароля не було, мали тільки опис зовнішності підпільника, до якого йшли.

Чорнявий дужак років тридцятьох зміряв нас скептичним поглядом. Глянувши на мене, не зміг погасити в очах лукавих іскринок. Ще б пак, худу, мов терлиця, дівку під два метри зростом не часто зустрінеш у селі. А я на той час вигудів нівроку, хоч і не зростав у гараздах. Господар обійшовся з нами ґречно. Після короткої бесіди ми прошкували знайомим уже шляхом назад. Під самим лісом нас обстріляли з автоматів. Строчили на тупіт черевиків, бо в темряві бачити нас не могли. Я розпластався на дорозі, а відтак бочкою скотився в придорожню канаву. Напригінці прихекали з Юрком до лісу. По якімсь часі прибули сільські підпільники й забрали пораненого. Нам же дорога стелилася далі на південь.

Карапчівський ліс став місцем тривалішого постою. Добряче обридла гра в мисливця й дичину, де нам була відведена роль загнаних зайців. Призвичаєні до безконечної втечі ноги бігали навіть уві сні. Тому всі з нетерпінням і надією чекали на зброю, не знаючи реальної обстановки. Мені здається, що провідники догадувалися про справжній стан речей, бо мова пішла про поділ беззбройних стрільців на менші підвідділи. Проблем назбиралося цілі гори. Харчувалися дуже скупенько. На день кожний діставав окраєць хліба, шматочок сала, ложку кулеші з бринзою. Готував і роздавав їжу Лесь Марчук із Вербівців. Харчувались, як у тій пісні: «…на тобі, наймитуню, вечерю з обідом». Те, що слугувало нам за сніданок, обід і вечерю, запивали водою з лісового струмка. Дякувати Богові, хоч її було вдосталь. Стали потроху обживатися в лісі. Звели щось середнє між бункером і землянкою. Залишилося тільки змайструвати верх. Командири довкруг розставили стійки. Кілька крісів і пістолетів, що були в нас на озброєнні, дісталися стійковим. Я вже передніше мав справу з бункерами.

Наприкінці сорок третього року сільським ґаздам Федорові Семенюку й Петрові Шумину та мені провід доручив заготовляти ліс для будівництва бункерів і криївок. У нашій безлісній місцевості то була чимала морока. Пооддаль від села, на Контровці, що належав колись панам, темнів серед засніженого поля гайок Акаційки. Із ним сусідив панський сад, який за колгоспних часів разом із гаєм пустили під сокиру. В Акаційках росли вільхи, тополі, граби, а найбільше – акації. Саме їх використали як матеріал для майбутніх схронів. За німців Контровець належав німецькому ліґеншафтові. Клопотів із рубанням та вивезенням деревини теж було хоч відбавляй. За днини Юрко Коропчук, якому завбачливі провідники завчасу порадили влаштуватися сторожем у ліґеншафті, вибирав потрібні дерева. Робив тільки йому зрозумілі мітки. Коли ночіло, я потай навіть від домашніх ховав під кожушину замашну гостру сокиру й полями прошкував на Контровець, плутаючи сліди, щоби не винюхали німці. Під завивання пронизливого західного вітру й валування бездомних собак валив кілька акацій, обчищував стовбури від гілляччя. Юрко в той час чаївся на найвищому пагорбі й пантрував мене від ворожого ока. Йому було видно дорогу з Вербівців і сусіднього Вікна. Правда, німці жодного разу не перешкодили нашій праці, бо кому охота висуватися без потреби з теплої хати студенющої зимової ночі. Шумин і Семенюк безшумно причовгували саньми-корчугами. Кінську упряж тямковиті господарі підганяли так, що ніщо жодного разу не брязнуло й не скрипнуло. Навіть коні не форкнули, наче розуміли відповідальність моменту. Таїтися доводилось і від односельців, бо що б то був за схрон, про який відало б усеньке село. Незважаючи на ретельну підготовку, робота нам не вельми ладилася. Мерзла акація ніяк не хотіла піддаватися гострій сокирі. Пні треба було залишити низенькі, щоб німці, не дай Боже, нічого не запідозрили. Гілки возили аж на стервисько і скидали їх до глибоких ям. Без цих запобіжних заходів ми легко могли одного чудового дня повиснути на якійсь акації. Німці з українцями панькатися не любили.

Однієї ночі візники заблукали в чистому полі. Півночі згайнували, доки знайшли дорогу в снігах. Наступного дня ми з Васильком Левком відзначили тичками шлях навпрошки через засніжені лани. Блуд більше не брався. Проте цієї ночі мав я інші придибенції. Вантажені лісом сани розтанули в нічній пітьмі. Тільки взявся я задубілими пальцями за топорище, щоб обцюкувати гілки з повалених стовбурів, як на мене накинулися люті псиська. Величезні, мов телята, три вовкодави за одну мить залишили від мого добротного кожуха саме дрантя, хоч я вимахував сокирою, мов циган батогом. Коли від кожуха роздрочені пси перейшли до тіла, я згадав братову науку. Гепнувся животом на купу хмизу. Скоцюрбився в залишках кожуха й мізинцем не ворушив. Собаки обдавали мене гарячим смородом із розпашілих пащек, але зубам волі не давали. Походжували довкола мене, мов переможці на бойовиську. Обнюхували то з голови, то з ніг. Нарешті від сторожевої хатини почулися рипучі кроки. «Якщо йдуть німці, то згодують мене оцим звірюкам», – майнуло мені в голові. Коропчук, що підоспів на порятунок, замість дяки вислухав усе, що я адресував його псам і йому заодно. Проте ми швидко помирились. Я працював далі, мов заведений – підганяв холод, що допікав крізь дірявий кожух.

Весна сорок четвертого принесла нові клопоти. Відступаючи, німецькі вояки не вельми старалися залишити по собі добру пам’ять покутян. Ми потерпали за дерево, що лежало на лану під гноєм. Перевезти його непомітно змоги не було. Вихід підказав Федір Семенюк. Розворили воза, шкіряні нашийники на конях замінили мотузяними, щоб не калатали. Щоб букші на колесах не клепали, поставили ремінні прокладки. Завантажували колоди Шумин, Семенюк і ми з братом Іваном. До села пофірманив швидкий на різні вигадки Федір Семенюк. Він завчасу натяг на себе гуцульську вберю і почовгав розношеними шкарбунами поруч із возом. Нічне село має здатність бачити й чути. Тому, коли траплялися поодинокі перехожі, він голосно по-гуцульськи вйокав на коней. Надто цікавим зміненим голосом відповідав, що везе ліс до Михайла Матієвого, куди карпатці частенько приїздили міняти дерево на продукти. Операція вдалася. Вранці дехто з ґаздів поспішав до Михайла Матієвого, щоби прикупити лісу, й ніяк не міг дотямити, куди запропастився лісоруб із довжелезними колодами. Сліди від коліс ми ретельно замели, а ліс заховали в надійному місці. Один бункер спорудили біля нашої хати, другий у Семенюка край городу. Невеликі криївочки мали слугувати за склад продуктів та медикаментів. Згодом сільські підпільники маґазинували в них усе необхідне. На полі обладнали кілька великих схронів, але робилося то вже без моєї участі, а мене підхопила воєнна віхола.

У всякого своя доля

Стояв погожий недільний день. Травневе сонце припікало цілком по-літньому. По скупенькому сніданку-полуденку ми всі зібралися біля землянки. Обговорювали плани на завтрашній день. Десь далеко чулися поодинокі постріли, наче хтось ляскав батогом. Командири вислали в той бік стежу, але хлопці вже довший час не поверталися. Тим часом енкаведисти вислідили нас й оточили широким колом. Стежу нашу пропустили безборонно, а відтак схопили. Мій односелець Микола Ярема, що теж пішов у розвідку, пропав безслідно. Що сталося з іншими, невідомо, бо я їх просто не знав. Незважаючи на лагідну весняну днину, ми були дуже стривожені. З самого ранку на душі шкребли коти. Я серцем відчував щось недобре. Більшість хлопців, очевидно, огорнуло те ж відчуття, бо тислися до командирів, як курчата до квочки. Окрім стійкових, усі збилися в тісний гурт. Далекі постріли вщухли. З усіх боків напирала невідомість. Раптом грім з безхмарного неба: «Рукі ввєрх!». Густа червонопогонна стіна навколо виросла так зненацька, що здалося, буцімто мені це примарилося. Але грізні дула автоматів і кулеметів, націлені простісінько нам у груди, були аж занадто реальні. Від розпашілих енкаведистів віяло холодною смертю. З наших бодай би хтось ворухнувся. Зброя була тільки у стійкових, а їх чекісти безшумно зняли. Нападники залишили в щільному живому частоколі прогалину. В неї, за їхнім задумом, повинні були ринути беззбройні повстанці. За кілька хвилин на сонячній галявині мала залишитися купа трупів. Про це все я тоді не мав часу розміркувати, стоячи близенько від карателів з квадратовими від страху очима. Не пам’ятаю, як довго тривала німа сцена, але я все ж устиг прошептати «Отче наш». Далі моїми вчинками керував хтось сторонній. Врослі в лісовий мох важкі досі ноги враз легенько відірвалися від землі й понесли мене простісінько на густе скопище енкаведистів. Від несподіванки озброєні солдати розступилися й пропустили мене. Краєм ока бачив, як ринули за мною інші хлопці. Залишеним для нас «коридором смерті» не побіг ніхто. Наче уві сні оббігав я червонопогонників, які несподівано вискакували з-поза грубих буків, стрибав, підводився, бив, ухилявся від ударів і біг, біг, біг…

Навколо метушилися сотні людей. Озброєні стріляли в беззбройних. Ліс до самісіньких верховіть наповнився злістю й болем. Один хлопець намагався вирвати автомата з рук здоровенного енкаведиста, що гатив його чоботиськом у пах. Явно програючи в силі, хлопець метнув своє худе тіло на груди чекістові. Зубами потягся до горла. Бризнула кров. Під кущем несамовито кричав молодий хлопчина, гарячково запихаючи обіруч під закривавлену сорочку власні кишки. Бачене тільки додавало прудкості моїм довгим ногам. Кілька разів дорогу перетинали червонопогонні вояки, але я з розгону збивав їх із ніг. Послані навздогін кулі обпалювали напружене тіло, не завдаючи йому відчутної шкоди. Одна засіла в п’ятці. Проте рану виявив значно пізніше. Згарячу молодим оленем, що відірвався від вовчої зграї, я ломився без дороги крізь лісові хащі. Кулі набридливими мухами бриніли біля вух. Не знаю, чи далеко пробіг би лісом, що аж кишів енкаведистами, якби дороги мені не перетнув глибокий яр. Обручем скотився стрімким берегом. Плюхнувся простісінько в струмок, що безтурботно жебонів поміж крутими берегами. Переді мною темніла невелика печерка, вимита талими водами. Вужем заповз у сховок. Акуратно замаскував вхід гілляччям, торішнім листям.

Переслідувачам ліньки було спускатися на заболочене дно яру. Вони методично прочесали його довгими автоматними чергами. Кулі кілька разів шипіли у воді біля самісінького мого носа. Я зібгався калачиком і молив Бога, щоби не поранило. Ліпше вже смерть. Живим потрапляти москалям до рук не мав бажання. На мій сховок впала молода смерічка, стята автоматною чергою. Нижче по струмку двічі труснули яром ґранатні вибухи. За комір посипалася глина. Нарешті стрілянина вляглась, але над головою ще довго гупали солдатські чоботи.

Шум погоні, постріли досягали яру то з одного, то з другого боків. Я мокрим цуциком тремтів у печерці. Проте запах прілого листя й свіжої смереки заспокоював, і я навіть задрімав. Приснилося, що мене запхали до гарячої печі. Дійсність виявилася не така вже й далека від сну. Над моєю головою палахкотіла смерічка. Солдати якимось чином запалили її. Задушливий дим обпікав очі, дер у носі. Нагорі розмовляли по-російськи. Якщо закашляю – кінець. Викурять, як бабака. Потихенько натяг на обличчя мокру сорочку. Дихати стало легше. Смерічка вистрелила яскравим полум’ям і згасла. Сире листя, на щастя, не зайнялося. Проте дим із печери не вивітрювався аж до вечора. Я здавався собі будженим окостом.

Коли посутеніло, відважився вилізти зі сховку. Довго дослухався до нічного лісу, перш ніж видряпатися з яру. Тільки тепер по-справжньому відчув, що застиг, мов сальцесон у пивниці. Зуби цокотіли, наче запущений млинок, аж притримував підборіддя руками, щоби не почули москалі. Проте ліс повнився мирним пташиним гомоном. Спокійно дзюркотів струмок у яру. Не дуже довіряючи оманливій лісовій тиші, я хутко роздягся за великим кущем ліщини. До хрусткоту в суглобах і тріску в швах повикручував одяг. Хутко вбрався й зробив кілька руханкових вправ. Задубіле від холоду й нерухомості тіло потроху зігрівалося. Зорієнтувався в лісі по деревах і вирушив на північ. Ішов повільно й сторожко. Щокілька кроків зупинявся, напружено прислухався до незнайомих звуків нічного лісу. З часом посмілішав трохи і пішов швидше.

На залитій місячним сяйвом полянці зустрів ще кількох щасливців, яким удалося втекти з московського пекла. З часом нас зібралося понад десяток. Із Вербівців, окрім мене, врятувалися Михайло Семенчук й Іван Масевич. Кожен розповів упівголоса про пережите від часу нападу більшовиків. Багато хлопців наклало головами, кількох енкаведисти впіймали. Їх відвели до близького села й заперли в якомусь приміщенні. Охороняли дуже пильно, тож про звільнення їх і мови не могло бути. Вирішили поділитися на групки й пробиратися додому. Щоби пройти повз більшовицькі залоги великим гуртом, годі було й думати.

З односельцями Іваном Масевичем і Михайлом Семенчуком ми пробиралися нічним лісом до Галичини. Довго йшли швидким темпом. Нашорошені вуха вловили собачий гавкіт. Близько село. Під самим лісом темніла приземкувата хатина. Михайло, як найстарший, пішов на вивідини. Постукав легенько в шибку, а ми причаїлися поруч у кущах. Із хати ніхто не озивався. Нарешті рипнули двері, й на порозі постав згорблений дідок у білому. Довго роззирався навсібіч, а тоді заговорив несподівано дужим голосом. Ми з Іваном нагодилися, коли він густим басом радив хутчій тікати, бо в селі повно енкаведистів. Пригнали до клубу багато хлопців з Галіції. Катують їх там немилосердно, бо крики й стогони чути на всеньке село. Поміж них чимало поранених. Возами поназвозили гори трупів. І все молодюсінькі хлопці. І в живих, і в мертвих на грудях таблиці: «Вони боролися за самостійну Україну». Чекістів у навколишніх селах хмари. Людей попередили, що за будь-яку допомогу бандерівцям – смерть…