Розділ «ПІСНЯ СЬОМА»

Поки не стане на землю він рідну. Хай там уже терпить

Все він, що доля і прялі суворі для нього напряли

З ниттю життя відтоді, як мати його породила.

А як з безсмертних це хтось із неба високого злинув,

То, очевидно, могутні боги щось замислили інше.

Завжди-бо людям вони відкрито свій вигляд являють

В час той, коли ми преславні приносимо їм гекатомби,

Тут же до учти сідають і з нами частуються разом.

Навіть як стрінеться нам хтось із них, як мандрівець самотній,

205] То не ховається він перед нами, бо ми для них кревні,

Так як кіклопи або як те дике плем'я гігантів».

Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:

«Геть ці думки, Алкіною! Ні постаттю, ані красою

Все ж на безсмертних богів, що простором небес володіють,

210] Я анітрохи не схожий, – звичайна я смертна людина.

Серед людей ви нікого не знали, хто б витерпів горя

Стільки, як я, і з ким би недолею мав я рівнятись.

Міг би багато я більше про лихо своє розказати,

Скільки всього, призволенням богів, перетерпів я досі.

215] Та хоч в якій я журбі, а дозвольте мені повечерять, –