Розділ «Частина четверта «САТУРНА» МАЙЖЕ НЕ ВИДНО»

Кілька глухих ударів уривчастими поштовхами відбилися в підвалі. Із стелі посипалось вапно. Марков прислухався і сказав:

— Здається, наші бомблять. Може, серед льотчиків і твій батько. Ось у тебе, Галю, яке щастя. Ти на війні поруч з ним.

Галя знову зітхнула.

— Посвітіть, будь ласка, котра година? Час слухати Москву…

Розділ 55

Становище німецьких військ на Центральному фронті ставало дедалі напруженішим. І хоча Берлін по радіо галасував про гранітну могутність групи центру, вже з'ясувалося, що граніт цей скидається на глину. В перший літній місяць радянські війська швидкими змінними ударами зрізали неприємні для себе виступи фронту. Всім було ясно, що це ще не головний наступ, але вже очевидна до нього підготовка.

В цей час гітлерівська пропаганда підозріло перестала говорити про другий фронт. Ще навесні Геббельс у промові перед окружними уповноваженими гітлерівської партії, як тільки міг, знущався з імпотентності англосаксів, які затіяли роман з Кремлем і тепер не знають, куди себе подіти від його пристрасних домагань відкрити другий фронт. Промова передавалася по радіо, і регіт нацистських бонз слухав увесь світ.

— Нам смертельно набридла, — кричав Геббельс, — ця нескінченна казочка для нервових, яку мелють Черчілль і Рузвельт! Якщо вони, втративши розум, кинуться через Ла-Манш, вони розіб'ють свої тверді лоби об сталеву могутність атлантичного валу. Ми їм це забезпечимо…

В опублікованій потім газетами промові Геббельса після цих слів ішла грайлива ремарка: «Атлантичний вал овацій». Але саме після цієї промови Геббельса офіціальний Берлін про другий фронт замовк. Тепер ця тема була піддана на розтерзання фейлетоністам і карикатуристам. І лише в травні Герман Герінг на запитання кореспондента про можливість вторгнення противника через Ла-Манш відповів: «Фюрер вчить нас займатися реальними травами, а не балачками, так що давайте поговоримо про щось інше». Пропонувалося думати, що німецьким верховодам справді набридла «англосаксонська казочка», і саме тому вони про другий фронт тепер мовчать. Проте це було не так. Поінформовані люди з-поміж працівників гітлерівського генштабу та й багато хто з генералів знали, що ніякого атлантичного валу насправді немає і що цю «фортецю на заході» вигадав і спорудив у своїй уяві Геббельс. З особливою тривогою до всього, що було зв'язано з перспективою другого фронту, ставились генерали, що перебували тут, у центральній групі військ. Справа в тому, що останнім часом сюди стали надходити накази Гітлера про перекидання дивізій на інші фронти. Обмірковувати накази Гітлера ніхто не наважувався. Генерали, знизуючи плечима, казали своїм підлеглим, ніби у фюрера є точні дані про те, що наступу росіян на Центральному фронті найближчим часом не буде, і він вирішив перестрахувати себе на заході. Потім надійшов наказ Гітлера про необхідність підготувати до зняття з фронту цілої армії. Аж ось коли зробила свою справу давно почата дезінформаційна гра, яку за допомогою захоплених агентурних точок абверу провадила радянська контррозвідка. В хитро й розумно розставлені сіті цієї гри попався Канаріс, а за ним і генеральний штаб гітлерівської Німеччини. Вони повірили, що російська армія готує прорив там, де його найменше можна було чекати. Генерали центральної групи військ могли робити лише одне — у своїх донесеннях у ставку обережно натякати, що російський наступ на їхньому фронті цілком можливий…

У цей час Щукін почав небезпечно квапитись. Працюючи в групі «Два ікс», він дуже мало знав про стан справ на Центральному фронті, але відчував навколо себе атмосферу великої тривоги. В групі «Два ікс» Мюллер просто заборонив у службовий час розмовляти про хід війни. Мало того, він наказав винести з усіх службових приміщень радіоприймачі, пояснивши це тим, що у співробітників групи забирає дуже багато часу слухання самих тільки зведень командування. Щукін нервував: йому хотілось якнайскоріше і якнайкраще довести Рудіну щирість своєї обіцянки, заслужити прощення Батьківщини, а роботу в групі «Два ікс» було організовано так, що Щукін нічого, крім того, що він робив сам, фактично не знав. І він не міг зрозуміти головного: навіщо група «Два ікс» засилає в Москву агентів з документами, розрахованими на життя в Радянському Союзі навіть у післявоєнний час. У тому, що він робив, було все більше незрозумілого. До кінця зими він допитував військовополонених, яких йому надсилали, і відбирав з них кандидатів у агенти. Але відібраних ним людей надсилали не в школу, а в спеціальний відділ групи, який перебував під безпосереднім керівництвом Мюллера, і що далі робили з агентами, Щукін не знав. Одночасно, поза всяким зв'язком з відбором агентів, йому наказали готувати документи, які він зобов'язаний був здавати Мюллеру, не знаючи навіть, на чиє ім'я ці документи будуть потім виписані.

На початку весни до нього стали надходити полонені, явно відібрані попередньо і за певним принципом. Усі вони, перебуваючи в таборах для військовополонених чи в концтаборах, були активними помічниками катів і знали, що шляху назад у них немає, пощади їм від свого народу не буде, і тому готові були на все. Щукін спочатку не міг зрозуміти, на що вони розраховують, погоджуючись повернутися на Батьківщину в ролі агентів, але скоро ця обставина дещо прояснилась. З Берліна в групу «Два ікс» прибув чемодан чистих бланків радянських паспортів. Ціла бригада, до якої ввійшов і Щукін, почала обробляти ці бланки. На них ставили навіть штамп прописки. Щукін бачив, що прописку робили штампами найрізноманітніших міст, крім Москви. Але, як і раніше, він не знав, на чиє ім'я буде виписано той чи інший паспорт. Стало зрозумілим одне — першого-ліпшого посібника катів така радикальна зміна шкури, звичайно, влаштовувала. Отже, від непостійних документів військового часу група «Два ікс» відмовилась, і тим більше незрозуміло було, як тепер, у період війни, коли всі радянські люди такі пильні, агенти зможуть влаштуватися, маючи паспорти, але не маючи ніяких військових документів? Над усім цим Щукін сушив голову, намагаючись придумати, як за цих умов виконати свій обов'язок, і нервувався все більше.

В середині дня Щукіна викликали до Мюллера. Біркнер, який прийшов по нього, чекав, поки Щукін ховав папери в сейф, і тому Щукін не міг подзвонити Рудіну. Вони домовилися, що кожного разу, коли Щукіна викликають до начальства, він буде повідомляти про це Рудіна. На цьому наполіг Щукін. Він дуже боявся викриття і того, що Рудін, не знаючи, що з ним скоїлось, подумає, що він утік, аби ухилитись від виконання зобов'язання. Рудін прийняв цю умову, але прагнення Щукіна в такий спосіб перестрахуватися йому не сподобалось. І взагалі, чим більше він узнавав Щукіна, тим меншою була його впевненість у ньому. Справа була не в тому, що Рудін не довіряв йому. Ні, він бачив, що Щукін щиро хоче заслужити милість Батьківщини, але характер у цієї людини був зовсім не такий, яким він здавався Рудіну спершу.

За похмурою скритністю виявився зовсім не суворий і вольовий характер, а гранична напруженість нервів людини, яка заплуталась і довго не бачила виходу. Тепер, коли вихід для Щукіна намітився, він не тільки кинувся до нього усім своїм єством, але вже зараз хотів забезпечити себе від будь-яких підозр. Рудін розумів, що в такому стані він не може бути боєздатним у тій мірі, яка вимагається від нього під час такої складної і небезпечної гри.

І справді, Щукін ішов до Мюллера в тривозі, чекаючи раптової небезпеки. І думав він зараз не про те, щоб міцніше зібрати воєдино свої сили і подолати небезпеку, У тільки про те, що ось зараз може зірватись так щасливо знайдена можливість вирватися з чорторию, у який вік потрапив на початку війни.

Але Мюллер зустрів його люб'язно.

— Мені потрібна наша допомога, — сказав він, показуючи Щукіну на крісло біля самого столу. — Зараз сюди приведуть одну дівицю, точніше сказати — колишню дівицю. Вона була санітаркою в партизанському загоні, попала в полон, а в таборі жила з офіцером СC. Правда, кажуть, у них була любов. Офіцера, її коханця, звідти прибрали, вона залишилась сама, і тепер ми хочемо зробити її нашим агентом і закинути в радянський тил. Причому хочемо зробити це не зовсім звичайним порядком. — Мюллер багатозначно поглянув на Щукіна. — Я не думаю, що вас треба попереджувати про те, що все, чому ви будете свідком, абсолютна таємниця, абсолютна, розумієте?

Щукін кивнув головою.

— Так от. Ми її звідси тільки переселимо ближче до фронту. Вона повинна дочекатися радянських військ і деякий час жити на одному місці. А потім, можливо, навіть коли скінчиться війна, перебратися в Москву на адресу, яку ми їй дамо. Там на неї будуть чекати, влаштують на роботу, і потім від неї не будуть нічого вимагати, крім одного — чекати, поки до неї не прийде людина, яка формально стане її чоловіком. Ясно і твердо скажіть їй: тільки формально. Ми дамо їй дуже велику суму радянських грошей, вона буде цілком забезпечена. Чорт забирай, чого їй ще треба? Її вже обробляли щодо цього в Мінську, але вона не погоджується нізащо. Просто дурниця якась. Цього навіть неможливо зрозуміти. Якби ви знали, з якими труднощами підшукали ми цю кандидатуру! Все в ній ідеальне: любовний зв'язок з есесівським офіцером дає в наші руки дійову загрозу на випадок її зради, підходить вік, підходить її мислення, вона до війни працювала буфетницею в ресторані. Словом, усе в ній поєднується ідеально — і раптом ця незрозуміла впертість!

Мюллер взяв телефонну трубку, назвав номер і наказав привести до нього арештовану Лідію Олейникову. Поки він дзвонив, Щукін думав тільки про одну почуту ним фразу: «…можливо, навіть коли скінчиться війна». Він уже готовий був перепитати Мюллера, чи не обмовився він, але розсудливо стримався.

— Розмовлятимете з нею ви, — сказав Мюллер. — Можливо, з росіянином вона буде податливішою. Вашу розмову ми запишемо на плівку, і потім її проаналізуємо.