Розділ «Частина перша НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ»

— Не розумію, коли в вас встигають мерзнути ноги, — сказав Мюллер. — Від місця, де ви живете, до роботи, навіть повільно ідучи, досить п'яти хвилин, а більше ж ви нікуди не ходите.

— Тому й не ходжу, — посміхнувся Рудін, зафіксувавши собі, що Мюллер, очевидно, цікавився, чи ходить він до міста.

— Ви закінчили зведення про зимові дії партизанів?

— Так. Здав на машинку. До мого повернення воно буде передруковане.

— Гаразд, ідіть, — сказав Мюллер.

Відчуття, що Мюллер і досі не довіряє йому, не проходило. Всі його доручення Рудін виконував, як кажуть, не за страх, а за совість, дорікнути собі було ні в чому. Зомбах уже двічі дякував йому за роботу, а цей тип наче знає щось…

Рудін ніс Бабакіну для передачі Маркову докладне повідомлення про стан справ. Єдине цінне, що було в ньому, — список прізвищ і розстановка сил у «Сатурні» і, нарешті, опис того, як майстерно засекречено всю справу. Це повинно пояснити Маркову, чому нема конкретних результатів роботи Рудіна. Він чесно і щиро пише в донесенні, що проникнення в «Сатурн» було найлегшою частиною операції.

Рудін, випроставшись, ішов проти вітру, не ховаючи обличчя від пекучого снігу. Протоптаної стежки не було, і Рудін навмання прямував серединою вулиці. Це була вулиця Леніна. На перехрестях таблички були зірвані, але на номерних знаках будинків напис «Вулиця Леніна» залишався. Рудін поглядав на номерні знаки справа і зліва, і йому здавалось, ніби самі будинки вперто твердили: незважаючи ні на що, це вулиця Леніна, і ми її охороняємо. «Так, незважаючи ні на що, це вулиця Леніна»… — в ритм крокам повторював Рудін.

Усіх, хто був у той час на базарі, можна було перелічити на пальцях. Але найнебезпечніше було те, що все це були люди, які хотіли щось або виміняти, або продати, і Рудін опинився серед них єдиним покупцем. Усі вони обступили його і навперебій пропонували свій товар.

— Мені потрібні вовняні шкарпетки, — сказав Рудін бабусі, яка насідала на нього, тримаючи в руках якісь пожовклі від часу мереживні речі. Старенька тільки вертіла замотаною хусткою головою і трясла перед Рудіним мереживом. Очевидно, розмовляти на холодному вітрі їй було важко.

На Рудіна насунувся синьопикий дядько в подертому піджаку.

— Маю аспірин у порошках, пірамідон в таблетках.

— Не потребую… — Рудін мимоволі відвернувся: від торговця ліками тхнуло кислим самогонним перегаром. — Куплю вовняні шкарпетки.

Розмовляючи з хлопчаком, який продавав ґноти для каганців, Рудін обмінявся поглядом з Бабакіним, що із свого рундука одразу помітив прибулого на товкучку товариша. Хлопчак з ґнотами немов знав, що треба Рудіну, і показав на ларьок Бабакіна.

— Шкарпетки якщо є, то хіба он у тієї шкури в рундуку.

Рудін підійшов до рундука. Товкучка ревниво стежила за ним.

— Здрастуй, Саню, — тихо сказав він, відчуваючи невимовну приємність від того, що може назвати живе, справжнє людське ім'я і дивитися людині в вічі з щирою радістю.

— Здоров, Петре! — так само тихо обізвався Бабакін, і в очах його Рудін побачив власну радість і хвилювання.

— Мені потрібні вовняні шкарпетки ручної роботи, добре було б дві пари, — сказав Рудін.

— Серйозно потрібні?