Розділ без назви (32)

— Чи ти втрапиш на те місце, де колись був ваш табір? — спитав я Чорного Франека. — Не забувай, що в нас буде в запасі щонайбільше чверть години. За цей час треба знайти сумку, я повинен роздивитися карту, а потім сумку й карту треба буде покласти назад у яму. Ще нам потрібно трохи часу, щоб утекти з Буковця. Не треба їм знати, що я бачив ту карту.

— Чверть години? Вистачить і п’яти хвилин, — запевнив Чорний Франек.

Коли ведеш самохід по воді — навіть з найбільшою швидкістю — не потрібно стільки уваги, як під час їзди по землі. Отже, я міг розповісти Бронці й Франекові історію моєї машини.

Я згадав хвилину, коли несподівано одержав від адвоката повідомлення, що мій покійний дядько Громілло, відомий у нашій родині як дивак і запальний винахідник, зоставив мені в спадок у Кракові цегляний гараж і автомашину. Той потворний шарабан так приголомшив мене, що, ще не сівши за кермо, я вирішив позбутися його. Лише під час продажу я зрозумів, що він є поєднанням чудового мотора з саморобним кузовом. Звичайно, я не продав машини й постарався проникнути в її таємницю. Незабаром я знав історію автомобіля, довідався про італійця, який, їдучи до Закопаного автомобілем «Феррарі-410», розбився на небезпечному повороті. Мій дядько купив те, що вціліло від автомобіля, тобто мотор і коробку швидкостей. Він зробив кузов, і так з’явилося на світ оце чудовисько, «схрещення човна з тачкою», — як казали недобрі язики. Проте автомобіль був чудовий, я пережив із ним багато захоплюючих пригод.

— Про пригоди розповім вам іншим разом, — скінчив я.

Перед нами вже з’явився острів Буковець із селищами кемпінгових будиночків, причалами й наметами.

Чорний Франек порадив підпливти до острова з західного боку, там, де Озерище глибше.

— Бачите велике сухе дерево під гіркою? — показав він рукою. — Отам стояв наш табір.

— Ми не будемо виїжджати на берег. Тут повно туристів і дачників. Не хотів би привертати уваги до машини. Нехай думають, що це така собі чудернацька моторка. Причалимо до берега й вистрибнемо на мілину.

На західному березі ми побачили шеренгу байдарок, на глибшій воді стояло кілька моторних човнів і невелика яхта. Останнім часом з’явилася мода плавати на плотах, на всіляких понтонах, на човнах дивовижної конструкції. Тому нікого не здивувала моторка з тупим носом і фарами.

Не кваплячись, щоб не привертати нічиєї уваги, ми попрямували до сухого дерева. Між корінням я помітив дві дірки, що лишилися від лисячої нори.

Чорний Франек став навколішки і глибоко застромив руку в одну, а потім у другу дірку.

— Нічого тут немає… — сказав розчарований. — Тільки оцей папір.

І подав мені великий, трохи зім’ятий аркуш, вирваний із блокнота. На аркуші було надряпано червоним чорнилом:

«Романе, я забрав сумку. Як вирвешся від мільтонів, шукай мене на Пласкому.

Лисяча Шкурка».

— Гарненька історія, — буркнув я. — Сховай папір у нору, бо Вацек Краватик подумає, що я вкрав сумку. І тікаймо звідси, поки вони не приїхали.

Отже, доля знову не сприяла мені. Знову не пощастило.

— Хай йому біс! — буркотів я, повертаючись до машини. — І знову нічого не вийшло. Ну, але принаймі ми знаємо, де їх шукати. На Пласкому. Хоча ти й так, мабуть, знав нову схованку ватаги?

Франек похитав головою.