Розділ без назви (32)

— Мій кращий, — відповів я.

Франек сприйняв це як жарт. Ми ввійшли до зали й зайняли столик біля дверей. Він стояв під стіною, яка через два метри круто завертала, відкриваючи простір головної зали з паркетною підлогою і естрадою для оркестру.

Ми обідали мовчки. Між Бронкою і Франеком відчувалась відверта неприязнь, а я думав про свої справи. Раптом у мене аж випав з руки ніж. Від сусіднього столика почувся голос Вацека Краватика:

— Більше я тобі пива не дам, шмаркачу. І що ти собі думаєш? Маєш нас за йолопів? Не досить, що ми витягли тебе з в’язниці, ти ще ставиш якісь умови? Кажи конкретно, де карта?

— Спокійно, спокійно, — почув я хлоп’ячий писклявий голос.

Я притулив палець до губів, давши знак Бронці й Франекові мовчати й не виказувати нашої присутності. Певно, Вацек і Бородань, залагодивши справу в комендатурі, приїхали сюди пообідати.

Тепер вереснув Бородань:

— Вацеку, тримай мене, бо як ухоплю оце щеня за карк, то переламаю йому кістки! Що він собі думає? Украв у нас сумку з картою та ще й приндиться?!

Вацек, мабуть, втихомирив приятеля, бо розмовляти стали тихіше. Але знаючи вже, хто сидів за виступом стіни, ми вловлювали цілі уривки розмови з тихого гомону голосів, що сповнював ресторанну залу.

Говорив Роман:

— Якщо ви будете погрожувати, то ми не домовимось. Я вже вчора виклав вам свої умови. Я нічого не знаю ні про яку сумку й карту. А якщо вам не подобається моя поведінка, я можу повернутись до в’язниці. Що мені! Посиджу днів два, а там відішлють додому, до Варшави. Ні міліція, ні ви не підшиєте мені ніякого злочину. А віч-на-віч скажу вам таке… Я не знаю, хто вкрав ту сумку з картою. Але, мабуть, я б її знайшов. Навіть напевно, якби взявся, то знайшов би. Вам вона дуже потрібна, я б вам це зробив, ну, звісно, не за спасибі. Адже ви збирались дати Чорному Франекові за карту п’ять тисяч.

— Ми хочемо побити рекорд Польщі, — буркнув Бородань.

— Ну що ж? Мені це зовсім байдуже. Але умова не змінилася: дасте п’ять тисяч — і я вам скажу, де сумка з картою. Беріть її, а я втечу до Закопаного. І все буде цілком за вашим зобов’язанням: я таки житиму на вашому утриманні, ще й непогано поживу собі в Закопаному на ваші гроші.

— Держи мене, бо я цьому шмаркачеві!.. — знову вереснув Бородань.

Вацек і цього разу вгамував його.

— Дамо три тисячі, — сказав він Романові. — Але спершу ми повинні мати карту.

— Отакої! — засміявся хлопець. — Я вам карту, а ви — в потилицю? Ні, я так не граюся. Грошики давайте зараз, і я скажу, де шукати сумку з картою.

— Ти візьмеш гроші, а ми карти не знайдемо?

— Грошики давайте зараз. Я покладу їх у кишеню. І поїду з вами на Буковець, де захована та сумка з картою. Згода?

Вацекові, здається, вже набридли ці клопоти з картою.