Розділ без назви (26)

Марта говорила все це при Бронці, яка спершу зневажливо мовчала. Та, нарешті, її зачепило за живе. Бронка підвелася з ковдри, зірвала з мотузка ще мокру блузку.

— Якщо й ви так думаєте, то я собі піду.

— Авжеж. Так було б найкраще, — твердо сказала Марта.

Але я був іншої думки. Підійшов до Бронки й поклав їй на плече руку.

— Тоді, на острові, я запропонував тобі втекти. Ти прийняла мою пропозицію, і тепер усе гаразд. Учора ввечері ми з тобою уклали угоду.

— Так. Але вона… — Бронка красномовно поглянула на Марту.

Ми відійшли трохи набік.

— Ти знаєш, де знайти Чорного Франека?

— Ні. Але гадаю, що він пішов на Буковець, де вкрадено Краватикову карту. Сподівається знайти злодія і відібрати в нього карту. Якщо хочете, я теж можу зараз туди піти. Це далеченько, мабуть, кілометрів із п’ять берегом озера.

— Гаразд, — кивнув я головою. — Іди на Буковець. Постарайся ще влаштувати мені розмову з Чорним Франеком. Без свідків розмову, розумієш?

Я повернувся до Марти, яка дивилася на нас, глузливо посміхаючись.

— Ну, зрозуміло, — промовила вона. — Я не зважила на деякі дрібнички. Забула, що вас привели на Озерище якісь темні справи. Я не здивуюсь, коли виявиться, що це не вони вас, а ви їх обдурили.

— Хто кого?

— Ви ватагу Чорного Франека, — пояснила вона.

Я показав на вудки на дні човна:

— Може, попливемо по рибу? На мис Судака?

Марта зіпхнула човен на воду, ввімкнула мотор. Я махнув Бронці рукою на прощання, і ми відпливли від берега. Хвиля була велика, човен дуже гойдало, раз у раз нас оббризкувало водою з ніг до голови.

Лицарі спінінгу ловили рибу на тому місці, де вчора Марта спіймала величезного окуня. Трохи далі від берега стояла біла яхта Вацека Краватика. З розчиненого віконця яхти лунала над озером ритмічна мелодія з транзистора.

Ми причалили до мису з західного боку, щоб не полохати рибу панові Анатолеві й Казикові. Марта вимкнула мотор, витягла човен на пісок.

— Може, провідаємо Несправжнього Орнітолога? — запропонувала вона.