Розділ без назви (10)

— Сам один. Більше нікого.

Щось не сподобалось мені в їхніх обличчях, у тоні, яким заговорив хлопець.

— Чого вам треба? — неввічливо буркнув я.

Наперед виступив, мабуть, їхній вожатий. Найнижчий на зріст, але кремезний. Голос, як у півника.

— Громадянине, згорніть свій намет і поїдете з нами до гарцерського табору. Ви вкрали в нас три байдарки.

— Аж три? — здивувавсь я.

— Не жартуйте, громадянине. Справа серйозна.

— Я зрозумів це з ваших грізних облич, громадяни гарцери, — відповів я. — Та все ж я з вами не попливу.

— Можна й примусити вас. — Він гордо випростався. — Або затримаємо вас тут і викличемо міліцію.

Я демонстративно позіхнув на знак зневаги. Мене ображено, і я не збирався дискутувати з ними чи запитувати, на якій підставі вони надумали мене звинувачувати.

— Це ви напали на мене, збудили вдосвіта, стали погрожувати. Та відступіться трохи, бо я хочу закип’ятити води на чай.

Гарцери відступили, трохи збентежені моєю спокійною поведінкою.

— Ви вкрали в нас три байдарки… — знову почав вожатий. Я урвав його мову:

— Мене не цікавлять ваші справи, і я не хочу далі розмовляти з вами. Приводьте міліцію.

Вожатий занепокоївся. Безпорадно подивився на своїх товаришів.

— Збігайте хто-небудь до Сем’ян і подзвоніть з рибальської контори на пункт МО [Міністерство оборони] в Залеві. А ми тут постережемо цього гостя.

— А може, Яструбе, забрати його в табір? — спитав найвищий з-поміж них, з темним пушком під носом.

Вожатого звали Яструб і, мабуть, він мав-таки бойовий характер. Він глипнув на мене так, ніби оцінював мою силу. Але не згодився з пропозицією.

— Не варто з ним возитись, — махнув він рукою.

Обізвався хлопець, схожий на дівчину, — така в нього була ніжна врода.