Розділ «VII»

— Та що з тобою?

Насилу я перемагаюсь і дибаю нагору до передпокою. Гвинтівку ставлю в куток, ранець прилаштовую під стіною, а каску кладу на нього зверху. Треба ще зняти ремінь із усім, що до нього причеплено. I враз розлючено кажу сестрі:

— Ти даси мені нарешті носовика?

Вона дістає з шафи хустинку, і я втираю обличчя. Наді мною на стіні висить скляна коробка з барвистими метеликами, що їх я колись наловив.

Раптом я чую материн голос. Він долинає із спальні.

— Мама ще не встала? — питаю я в сестри.

— Вона хвора.

Я іду до матері, простягаю їй руку і як тільки можу спокійно кажу:

— Ось і я, мамо.

Вона тихо лежить у напівтемній кімнаті. Потім боязко питає, і я відчуваю, як її очі пильно мене оглядають:

— Ти поранений?

— Ні, мені дали відпустку.

Мати дуже бліда. Я не зважуюсь увімкнути світло.

— Ось лежу й плачу, — каже вона, — замість того, щоб радіти.

— Ти хвора, мамо?

— Сьогодні я трохи встану, — відповідає вона і звертається до сестри, якій доводиться раз у раз бігати на кухню, щоб не пригоріли картопляники. — Відкрий слоїк із брусничним варенням… Адже ти його любиш? — питає вона в мене.

— Авжеж, мамо, я хтозна-коли його їв.

— А ми ніби відчували, що ти приїдеш, — сміється сестра. — Сьогодні в нас твої улюблені картопляники і тепер навіть із брусничним варенням.

— А сьогодні ж і субота, — кажу я.

— Сядь біля мене, — просить мати.