Розділ «X»

Ніч минає неспокійно. Ніхто не може заснути. Вже над ранок ми трохи задрімали. Та я прокидаюся від світла. Двері розчинені, з коридора чути голоси. Інші поранені теж прокидаються. Один із них, що лежить тут уже кілька днів, пояснює нам, у чому річ:

— Тут, нагорі, сестри щоранку читають у коридорі молитву. Вони звуть це ранньою службою. Щоб і ми її почули, вони розчиняють двері до палат.

Безперечно, вони роблять це з добрим наміром, але у нас болять усі кістки, болять голови.

— Яке безглуздя, — кажу я. — Саме коли ми ледве поснули…

— Тут, нагорі, лежать легкопоранені, ось вони і вважають, що так треба.

Альберт стогне. Я спалахую з гніву і кричу:

— Та замовкніть там нарешті!

За хвилину до нас заходить сестра. У своєму чорно-білому вбранні вона скидається на гарненьку ляльку-ковпачок для кавника.

— Зачиніть двері, сестро, — каже хтось із поранених.

— Двері відчинені, бо в коридорі промовляють молитву, — відказує вона.

— Але ми хотіли б іще поспати…

— Молитися краще, ніж спати. — Вона стоїть і безневинно всміхається. — До того вже сьома година.

Альберт знову стогне.

— Зачиніть двері! — гаркаю я.

Сестра зовсім збентежена, щось таке вочевидь не вкладається їй у голові.

— Але ж ми молимось і за вас.

— Дарма! Зачиніть двері!

Вона щезає, покинувши двері розчиненими. Знову чути, як вони там бурмочуть молитву. Від цього я ще дужче скаженію.

— Рахую до трьох, — кажу. — Коли за цей чає вони не замовкнуть, я чимось у них пожбурю.

— I я теж, — озивається ще один поранений.