Розділ «X»

Жінка обходить усі ліжка і кожному з нас простягає руку. Потім показує нам дитину, яка тим часом устигла наробити в пелюшки. З чималої торби, гаптованої бісером, Левандовська виймає чисту пелюшку і спритно переповиває дитину. Завдяки цьому вона позбувається ніяковості і починає розмовляти з чоловіком.

Левандовський дуже нервується, раз у раз скоса поглядає на нас круглими банькатими очима і здається неймовірно нещасним.

А час саме слушний, лікарський обхід уже скінчився, до нас у палату може зазирнути хіба що якась сестра. Тож один із нас виходить у коридор уважно роззирнутись. Повертається і киває:

— Ніякого стерва не видно. Ти скажи їй, Йоганне, в чім річ, і берися до діла.

Вони розмовляють між собою по-польському. Жінка трохи зашарілася й збентежено поглядає на нас. Ми доброзичливо всміхаємось і махаємо руками — що, мовляв, тут надзвичайного! До дідька лисого всі церемонії, вони вигадані для колишніх часів. Тут лежить тесля Йоганн Левандовський, скалічений солдат, а оце його дружина; хтозна-коли вони знову зустрінуться, він хоче її мати, то хай собі має, і квит!

Двоє наших виходять у коридор і стають перед дверима на той випадок, якщо сестра йтиме сюди, тоді вони мають її перестріти й забалакати. Вони обіцяють побути на варті чверть години.

Левандовський може лежати тільки на боці, тож один із нас підкладає йому під спину ще кілька подушок, Альбертові дають тримати немовля, тоді ми на хвилину відвертаємося, чорна мантилья щезає під ковдрою, а ми, галасливо балакаючи, ріжемося в карти.

Усе йде гаразд. Я набрав саму трефу, аж чотири карти, але, мабуть, якось викручусь. Через гру ми майже зовсім забуваємо про Левандовського. Та незабаром дитина починає плакати, дарма що Альберт розпачливо гойдає її на руках. Тоді щось шарудить, шелестить, і коли ми ненароком зиркаємо туди, то бачимо, що дитина вже на колінах у матері і ссе свою пляшечку. Діло зроблено.

Тепер ми почуваємось, як одна велика родина, жінка Левандовського зовсім повеселішала, а сам Левандовський лежить спітнілий і аж сяє.

Він розпаковує гаптовану торбу, там виявляється кілька добрячих ковбас, Левандовський бере ніж так, наче це букет квітів, і розрізає ковбаси на шматки. Широким порухом руки він показує на нас, і невеличка сухенька жінка підходить до кожного, сміється і ділить між нами ковбасу, тепер вона здається просто гарненькою. Ми називаємо її матінкою, вона радіє з цього і підбиває нам подушки.

За кілька тижнів я починаю щодня ходити до інституту Цандера. Там ногу мені міцно пристібають і згинають та розгинають. Рана на руці давно вже загоїлася.

З фронту прибувають нові транспорти з пораненими. Бинти на них не з марлі, а з білого гофрованого паперу. З перев'язним матеріалом тепер на фронті стало скрутно.

Альбертова кукса гоїться добре. Рана майже. закрилася. Через кілька тижнів його відправлять протезуватися. Він і досі мало говорить і став куди серйозніший, ніж колись. Часто він раптом уриває розмову і втуплює погляд кудись перед себе. Якби він не був завжди з нами, то давно вже вкоротив би собі віку. Але тепер уже найтяжчий час для нього минув. Іноді він навіть дивиться, як ми граємо в карти.

Нарешті мені дають відпустку для одужання.

Мати не хоче мене більше відпускати. Вона зовсім підупала. Все тепер іще гірше, ніж того разу.

Потім мене викликають у полк, і я знову їду на фронт.

Як важко прощатися з моїм другом Альфредом Кропом. Але в армії звикаєш із часом і до цього.