Розділ «Частина третя»

— Ну, ти ж, здається, знаєш, що Барабаш останні роки працював над проблемою лікування тієї хвороби, що в Ліди. Він домігся певних успіхів. Та дослідження його ще не закінчені. Перш ніж перейти до лікування людей розробленим ним методом, треба було ще й ще перевірити вплив того методу на тваринах… Нещодавно Барабаш писав мені, що, коли Ліді стане зовсім погано, він попросить у мене дозволу зробити експеримент негайно. На цю пропозицію я тоді нічого йому не відповів… А зараз… Що ж, доведеться зараз згодитися. Я дам йому телеграму… Так ти поїдеш?

— Можеш не питати, — відповів я. — Давай машину. Шофера мені не треба. Через півгодини виїжджаю… А телеграми про свою згоду не посилай. Передай зо мною листа Барабашеві. Я на місці пересвідчуся, чи справді стан Ліди безнадійний. Адже експеримент загрожує їй смертю!

— Смерть наступить і без експерименту. А він дає хоч якусь надію.

Проти цього я не міг заперечити. Не говорити ж Станіславові про те, що хоч і непоганої я думки про Барабаша, та невистачило б у мене духу безоглядно звіритися на нього.

Станіслав телеграфував про свою згоду і попередив Барабаша про мій приїзд, додавши про всяк випадок, що дає мені право скасувати його згоду…

Малолітражна машина, що нею я їхав, могла пробіти чотириста кілометрів без додаткової заправки. Це цілком мене влаштовувало. З початком війни становище з бензином загострилось, — власникам приватних машин його майже не видавали. Шлях до Соснового вів на північний схід від Москви, але Станіслав порадив інший маршрут, на якому шляхи були не такі забиті.

Тих днів по всій країні відчувався гарячковий рух. Раз за разом навіть на шляху, що його порадив мені Станіслав, я зустрічав військові колони. Але всі вони в основному рухалися назустріч мені, — отже, я майже не затримувався.

Соснове лежало серед густих лісів кілометрів за півтораста від столиці. Чим ближче ставало до санаторного містечка, тим менше зустрічалось військових автомобілів. Останні кілометри проходили в такій глушині, де ніщо не нагадувало про війну.

За одним з численних поворотів показалася велика галявина. На ній кілька будинків. Серед них, ближче до лісу, здіймався двоповерховий корпус з верандою, яку прикрашали різьблені дерев’яні колони.

Я спинив машину й рушив до центрального входу.

В приміщенні назустріч мені вийшла санітарка в білому халаті й спитала, кого мені треба.

— Лікаря Барабаша можна бачити?

— Він занятий і зараз нікого не приймає.

— Перекажіть йому, що я приїхав у дуже важливій справі.

Санітарка довідалась про моє прізвище і зникла в коридорі. Я залишився в вестибюлі. Тут панувала особлива тиша, яка буває тільки по лікарнях, де лежать тяжкохворі.

Через хвилину крізь скляні двері я знов побачив санітарку, а за нею Барабаша. Килим, простелений у коридорі, заглушав їх кроки.

Підійшовши до мене, він мовчки потис мені руку.

Лікар був блідий і смутний. Нічим не виявляючи свого ставлення до моєї появи в санаторії, він жестом запросив мене до себе в кабінет.

— Як Ліда?

Таке було моє перше запитання, коли ми опинились чи то в кабінеті, чи то в лабораторії. Поруч письмового стола там стояли столики з різними приладами та численними склянками.