Розділ «Частина третя»

І я був дуже вдячний Чернякові за те, що він якраз почав запрошувати своїх гостей до столу.

— Прошу, прошу, — звертався до кожного з нас Антон Павлович.

Незабаром усі розмістились навколо великого стола.

— Мій друже, — сказав Макуха Тарасові, наливаючи йому в бокал води, — ніколи не вживай алкоголю.

Це викликало гучний сміх, бо всі знали, що наш географ рідко коли відмовляється від того, що зветься вином або настойкою.

— Серед нас декого невистачає, — сказав Самборський, оглядаючи присутніх, — і я пропоную підняти бокал за…

— За Ярослава Васильовича! За Аркадія Михайловича! — загукали всі, враз догадавшись, кого має на увазі Самборський.

В цей час у двері хтось постукав.

— Прошу! — запросив хазяїн.

Всі обернулись. На порозі показався слідчий Томазян.

— Пробачте, що затримався, — сказав він. — Затримала справа, яка, мабуть, і вас усіх цікавить.

— Сідайте швидше до столу, — перебив його Черняк. — А про справу розповісти встигнете.

Слідчий умостився в тісному колі, попросив склянку води і, спокійно позираючи на зацікавлені обличчя друзів, сказав:

— Я закінчив слідство про Догадова. Справу про нього вже передано до суду.

Редактор “Зорі” підвівся з місця. Його не могла не цікавити справа колишнього співробітника журналу.

— Хто він? — спитав Самборський, потім, усміхаючись, глянув на Макуху і додав: — Досвідчений палеонтолог?

— Так, — відповів Томазян, — тільки він, я колись це вже казав, спеціаліст не по вивченню кладовищ допотопних тварин, а по створенню кладовищ сучасних радянських людей. Він — агент капіталістичної держави. Навіть не однієї, а двох. Нарешті таки признався, хоч я й думаю, що дечого він все ж таки не сказав. Признавався лише тоді, коли заперечувати проти наших доказів було абсолютно неможливо.

— Покаявся? — спитав Черняк.

— Ні. Про каяття не може бути й мови… Він прибув з-за кордону спеціально для підривної роботи. Якщо вірити йому, то спільникіів та помічників він не мав, коли, звичайно, не вважати на тих, хто підтримував його зв’язок з закордоном… Я думаю, товариші, що декому з вас неприємно згадувати, як цей Догадов водив вас за ніс, а ви йому вірили в усьому. Тепер уже не варт хвилюватися. Та не слід про це забувати, дорогі мої Антоне Павловичу та Олексо Мартиновичу… Між іншим, серед вас я бачу й таких, кого він мало не позбавив життя.

— Це я? — скрикнув Тарас.