Розділ «Частина друга»

— Скажіть, будь ласка, — звернувся до мене професор, — ви Томазяна в Іркутську не зустрічали? Пам’ятаєте слідчого?

— Зустрічав.

Вимовивши це слово, я відразу згадав про лист, одержаний слідчим перед від’їздом з готелю. Тоді мені внало в око, що адреса на конверті написана наче знайомим почерком, а зараз здалося, ніби той почерк належав Аркадію Михайловичу.

— Давно? — поцікавився професор.

— Вчора, перед тим як вилітав сюди. Він був на засіданні Ради. А що?

— Нічого, — відповів, чомусь ніяковіючи, старий. — Нічого… Просто згадав.

Тепер мене пройняла певність, що спішного листа прислав слідчому професор Довгалюк. Чому ж Томазян нічого не сказав мені про зміст цього листа і чому він раптом відмовився летіти? Невже злякався? Якщо це так, то мій політ деякою мірою можна вважати за геройство.

Ліда знов розпитувала про сесію, про доповідь Макаренка і виступи членів Ради. Вона вимагала від мене мало не стенографічного звіту, але я, звичайно, не був здатний на це і, відчувши, що вже починаю дещо вигадувати, постарався перевести розмову на інше.

Вдалині з’явилися рухливі вогники: то наближалися плоти, щоб забрати останню партію. До нас підійшов технік Гмиря. Він був чимось збуджений.

— Телефон працює! — гукнув він, звертаючись до мене.

— Як працює? — здивувався Аркадій Михайлович.

— Пробачте, але години зо три до прибуття плотів телефонний зв’язок був перерваний.

— І ви мені не сказали? — з докором промовив професор. — Невже ж ви думали, що я злякаюсь?

— Пробачте… Лідіє Дмитрівно, вас просить до телефону Макаренко.

Ліда спалахнула, немов її обличчя охопила пожежа, і, відчувши це, нахилилася, щоб сховати його в тінь.

— Іду, — сказала вона і стрибнула з літостата.

— Дозвольте вас провести, — вихопилося у мене.

— Не треба, — відповіла дівчина і, наче побоюючись, що її хтось затримає, скоренько побрела у воді.

— Ви даремне на мене сердитесь, — звернувся технік до професора, — я про це нікому не говорив. Таємницю знали лише чергові біля телефонів. Я змушений був так вчинити і вигадувати свої розмови по телефону. Ви ж самі бачили, як це морально підтрихмувало людей.

— Ні, я не серджусь. Ви молодець. Охоче потисну вам, голубе, обидві руки.