Розділ «Частина друга»

Біля однієї з велетенських гранітних колон був розташований майданчик, який піднімався над рівнем тунелю більше ніж на півметра. На цьому майданчику ми побачили Догадова та кількох людей, що допомагали йому. Тут же, підіймаючись над водою, стояв один з найпотужніших електровозів. Це був так званий експериментальний танкохід, останнє слово техніки, його випробували в тунелі перед тим, як пустити в серійне виробництво.

Пізнавши мене, Догадов, як завжди, зрадів. Але сьогодні йому було не до балачок. Він вразив мене винятковою енергією та організаторськими здібностями.

Борсаючись у воді, палеонтолог та його товариші зібрали всі плавучі речі, які тільки поблизу можна було знайти. Таких речей у шахті було не так-то вже й багато, та знайшлося все ж таки кілька десятків дощок і колод, чимало великих порожніх бляшанок, що були добре закупорені й добре трималися на воді, та кілька гумових камер від автомобільних скатів. Раніш, поки не ввели танкоходів, в шахті працювали електровози на автомобільних шинах. Тепер залишки тих шин стали в пригод;. Все це нашвидкуруч було зв’язане тросами, збито цвяхами. Вийшло три плоти, не дуже великих, але достатніх, щоб витримати десятків по два людей. Тепер залишалося прикріпити їх до танкохода, який мав відбуксирувати цю флотилію до виїмки біля Північної штольні. На це пішло з чверть години.

Коли все було готове, Догадов розпорядився, щоб на кожний пліт сіло по одному чоловікові. Кожному дано було тичку, якою можна було так-сяк правити.

— Ви, звичайно, з нами? — спитав мене Догадов.

— Так.

Перед тим я сказав йому, що телефон з Північної штольні не відповідає. Палеонтолога це схвилювало, і він попрохав своїх помічників не баритися.

— Рушайте, — сказав він машиністові, коли ми з ним вибрались на дно танкохода.

Танкохід рушив.

Корпус його був високий. Це дозволяло йому рухатися по заллятому тунелю й навіть проходити невеликі вибоїни

Ми рухалися з такою приблизно швидкістю, з якою йде добрий пішоходець. За нами пливли плоти з своїми стерновими. Іноді Догадов перегукувався з ними.

Я напружено вдивлявся в рясні сутінки, що їх пробивав маленький прожектор, встановлений над кабінкою водія. Здавалося, ніби пливемо ми в якомусь незграбному човні, що пливе морем. В глибині своєї істоти я відчував страх перед водою, що чорніла довкола, і високими колонами тунелю, на які (я згадував про це не раз) спиралися мільйони тонн кам’яних порід.

Догадов уважно стежив за рухом машини і за тим, що робилось навколо нас. Щомиті обставини могли змінятися. Підземні води могли раптом ринути з новою силою і зовсім затопити тунель та тих, хто їде танкоходом до Північної штольні.

Скоро з нашого виднокругу зникло все, крім довгого коридора з червоними, синіми й зеленими крапками вогників, що світили під стелею. Іноді коло нас з’являлись немовби чорні прірви. То були бокові входи та виходи. Та ми прямували шляхом, що його, очевидно, добре знав водій танкохода.

Догадов трохи заспокоївся й перестав вдивлятися вперед та озиратися. Ми заговорили.

— Ви коли з Іркутська? — спитав він мене.

— Учора ввечері вилетів літаком.

— Чому?

— Довідався про катастрофу. Ну, а хіба репортер всидить?

— Хто ще з вами летів?