Розділ «Частина друга»

На невеличкому майданчику завжди стояло багато машин, в повітрі і на аеродромі гуділи мотори, звучали радіоповідомлення про прибуття та відліт рейсових літаків. Тепер тут було безлюдно. Крім нашого авто, в кутку бетонованого майданчика чорніли ще якихось два — мабуть, чергових. Вражала тиша, яку порушувало лише чахкання авіаційного мотора десь на аеродромі, захованому від нас будинком вокзалу. Ось мотор загуркотів сильніше, і щойно ми пройшли спорожнілою залою для пасажирів та опинилися на ґанку з протилежного боку, як побачили, що з аеродрому піднявся в повітря літак, мигнув зеленим лівобортним вогником і полетів на схід. Про це свідчив хвостовий вогник, що зникав у зоряному небі, немов літуча зірка.

— Макаренко і Кротов полетіли, — сказав Томазян.

Мабуть, так воно й було, хоча, під’їжджаючи сюди, я сподівався, що нас випровадять однією машиною.

Черговий по аеровокзалу, відрядивши той літак, зайнявся нами.

— Ваша машина готова, — сказав він. — Пілот Атабаєв жде на аеродромі. Бачите, он там.

Він показав на машину, що стояла за кілька сот метрів від інших літаків, які, мабуть не вміщуючись в ангарах, простяглися рядком на полі.

— На трасі польоту погода погана, — продовжував черговий. — Над Байкалом туман, а за Хабар-Дабанським хребтом шквалистий вітер. Може, відмовитеся від польоту?

— Ні в якому разі, — рішуче відповів я. — Он та ж машина полетіла.

— Я їх попереджав, але вони не послухались. Пілот не заперечував, і я випустив машину.

— А наш пілот заперечує?

— Навпаки… Це такий шибайголова…

— І прекрасно…

Томазян мовчав. Черговий повів нас до літака, але коли довелося лізти в кабіну, мій супутник раптом затримав мене і заявив:

— Ось що. Я бачу, що мені треба залишитися в Іркутську. Ви летіть самі. Стежте за всім, що робиться на шахті, охороняйте Ліду Шелемеху і тричі на день радируйте мені. Ось вам шифр для радіограм.

Томазян подав мені маленький блокнотик.

Признаюсь, заява слідчого здивувала мене. Невже він злякався туману і шквалистого вітру на трасі польоту? Вражений, я мовчав, не знаючи, що відповісти.

— До побачення, — по мовчанці сухо промовив я і, взявши блокнотик, скоренько поліз у кабіну.

Машина заворушилася, вітер ударив крізь відчинене віконце в обличчя. Хвилина, і ми піднялися в повітря.

Темна долина Ангари вказувала шлях до Байкалу. Назустріч мчало зоряне небо. Але скоро зорі почали наче оповиватися імлою. І раптом перед нами — чорна прірва. Літак з гуркотом вривається в неї, і цілковита темрява оточує нас.

Уперше в житті довелося мені відчути силу стихій повітряного океану. То був сліпий політ над озером і над горами. Не знаю, куди і як вів пілот машину, але я швидко втратив будь-яку змогу орієнтуватися. Пілотові допомагають численні прилади, а я був мов сліпий. Нічний туман огорнув усе навколо. Можливо, під нами шуміли хвилі Байкалу, але ми їх не чули. А може, ми вже пролітали над засніженими вершинами гір Хабар-Дабан. Скоро я відчув, що дихати важче, а в скронях наче застукали молотки. Тіло обважніло, охоплене втомою. Стало холодно. Довелося відкотити комір і, сховавши руки в рукава, зщулитися. Мабуть, пілот піднявся дуже високо, боячись налетіти в тумані на шпилі гір.