Розділ «Частина друга»

Цей чоловік сидів непорушно, втупивши очі в стіну. Ніщо в ньому не свідчило про якусь думку. Навпаки, відчувалась невимовна тупість, і вона якраз нагадала мені, що я вже колись зустрічав цього суб’єкта. Так, досить було на кілька секунд заплющити очі, як на думку спливла ніч на вулиці Червоних ботаніків, коли ми збиралися в дендрарії у професора Довгалюка, а потім складання протоколу в його кабінеті. Який же це Виноградов? Це не хто інший, як Черепашкін. Я придивився ще уважніше і переконався, що то справді був анекдотичний комендант будинку, в якому жили професор Довгалюк та льотчик Шелемеха.

Я поспішив до Томазяна.

— Ну? — запитав він.

— Черепашкін, — коротко відповів я.

— Ви певні? — жваво спитав слідчий.

Я переказав про те, як довелось мені зустрітися з цим громадянином.

— Інтересно… Це стає винятково інтересно. Як же Черепашкін протягом кількох днів став Виноградовим? Спробуємо зараз з’ясувати. Хочете його послухати?

— Це було б цікаво.

— Зараз ми попросимо сюди ширму. Ви сидітимете за нею, поки я з ним говоритиму. Тільки сидіть тихо, не виходьте, поки не покличу.

Ширмою відгородили кушетку та маленький стіл. Там я і влаштувався. У ширмі було кілька ледве помітних дірочок, — отже, кабінет був мені видний.

Томазян дав розпорядження вартовому комендантові привести до кабінету арештованого. Коли це було зроблено, слідчий попросив вартового вийти й залишився віч-на-віч з арештованим. Тут, у світлому кабінеті, я ще раз переконався, що то Черепашкін. В цьому мусив пересвідчитися і Томазян, якщо він пам’ятав переказувані очевидцями ознаки коменданта: маленький зріст і руді вусики під носом. В кабінеті колір тих вусиків впадав у вічі.

— Прошу, громадянине, сідайте, — запропонував слідчий.

Арештований несміливо підійшов ближче до столу і, здавалось, з задоволенням сів у крісло, на яке йому показали. Можна було подумати, що він відпочиває після довгої стомливої роботи.

Томазян присунув до себе папку із справою, але, не зазираючи в неї, спитав:

— Як ваше прізвище? Мабуть, не Виноградов?

— Як моє прізвище? — перепитав арештований. — Я певен, що Черепашкін, а мені всі кажуть, що Виноградов. І я вже починаю думати: чи не з’їхав я часом з глузду?

— Дивно… Але таке… трапляється, — повільно вимовляючи слова, промовив Томазян; в його голосі бриніло ніби сцівчуття.

— Благаю вас! — раптом розпачливо скрикнув арештований. — Скажіть, як моє прізвище? Черепашкін?

— А як ви думаєте?

— Сам не знаю… Виноградов, але… Та ні, слово честі, я — Черепашкін, комендант будинку номер п’ять по вулиці Червоних ботаніків!