Розділ «Частина друга»

Очікування відповіді від Шелемехи прикувало мене до готелю. Кілька разів дзвонив телефон, чулися голоси знайомих, які, довідавшись про мій приїзд, вітали мене й запрошували до себе. Потім приїхали два журналісти з місцевої газети, представник Приморського тунельтресту та Шепетова. Вони цікавилися мною, а я — Приморським тунельтрестом, що був автономною одиницею в системі будівництва Глибинного шляху і прокладав тунель від Тихоокеанська, який виріс на 56-ій паралелі на березі Охотського моря, до Владивостока. Це було одне з найбільших відгалужень головного шляху.

— У нас все прекрасно, — відповів представник тресту на моє запитання про хід будівництва. — Робота розгортається нормально, хоча останнім часом доводиться прискорювати роботи.

— І тут, — зауважив один з журналістів, — виходить не все гаразд.

— А чого? — поцікавився я.

Представник тресту заявив, що прискорення будівництва особливих труднощів не викликає.

— Та кажіть одверто, — попросив я.

— Будете в Іркутську, там про все довідаєтесь, — сказав той самий журналіст. — У нас застосовується так звана макаренківська система, з якої всі страшенно незадоволень

— В чому ж вона полягає, та система?

Але подзвонив телефон. Мене викликав начальник аеропорту. Він одержав телеграму від Шелемехи з наказом негайно вирядити мене на експресному поштовому літаку.

2. ВЕСНА НАД БАЙКАЛОМ

Наприкінці травня Байкал очистився від криги, і пароплави рушили через озеро з півдня на північ, від однієї Ангари до другої. Цієї весни пароплавів на озері було як ніколи доти. Вони перевозили вантажі й людей на північ. Величезне будівництво, що тривало вздовж 5б-ої паралелі, залюднювало дикий край, перетворювало всі ріки та озера на під’їзні шляхи. Близько мільйона людей, озброєних найновішою технікою, працювали на будівництві, що простяглось від Москви до Охотського моря. Армія робітників, техніків, інженерів, які безпосередньо працювали на прокладанні тунелю, вимагала другої армії, що дбала про харчування, житло, медичну допомогу, культурне обслуговування будівників. Обидві ці армії потребували величезної кількості найрізноманітніших матеріалів, машин та інструментів.

Я був захоплений думками про це, коли літак проносився над хвилями бурхливого Байкалу. Навіть те, що можна було побачити з повітря, свідчило про величні масштаби цього будівництва.

Незабаром ми приземлились на аеродромі між Іркутом та Ангарою. Нас вітав стартер з прапорцем у руках. Мої чемодани відразу опинились на невеликому автовізку, слідом за яким я рушив до аеровокзалу.

— Підполковник Шелемеха просив переказати, — говорив мені стартер, — щоб ви їхали прямо до нього. Машину він прислав.

Я був вдячний Станіславові.

Ми підійшли ближче до аеровокзалу, і я наче впізнав людину, яка стояла майже на краю поля і вдивлялась в небо. То був Самборський. Наші погляди зустрілись.

— Олексо Мартиновичу! — крикнув він мені, і ту ж хвилину я потрапив у його обійми.

Самборський анітрохи не змінився: такий же рухливий, метушливий, схильний до іронії.

— От несподівана зустріч! — галасував інженер. — А чи знаєте, кого я приїхав зустрічати?

— Не уявляю.