Розділ «Частина друга»

— Ні, я скажу.

Ліда трохи подумала.

— Він завжди був трохи дивний. Я ніколи не повірю, що він шкідник. Але мені здається, він здатний до помсти. Мені страшно, що він чомусь зробився людиноненависником і мститься всім і кожному… Ні, пробачте, я почуваю себе такою дурненькою і непослідовною, я сама не знаю, що кажу…

— За що ж би він мстився? Ні, ви помиляєтесь, Лідіє Дмитрівно.

— Я боюсь за нього. У Москві вже шепочуть про те, що його треба усунути від будівництва Глибинного шляху, ба навіть арештувати. Я дуже прошу вас, влаштуйте мені з ним побачення. Я писала йому, але він не відповідає…

Я обіцяв зробити все, що зможу. Але чому він не хоче з нею зустрічатися? Мені здавалося, що я розгадав цю причину. Я гостро спитав Ліду:

— Пробачте мені ще раз, але скажіть, ви його перестали любити?

— Я? Ви ж знаєте… — трохи розгублено відповіла вона.

— А він вас кохає і через те боїться зустрічі з вами! — вирвалося у мене.

— Відкіля ви знаєте? — тремтячим голосом спитала вона.

Я мовчав, проте Ліда примусила мене відповідати. Хоч не докладно, але я сказав їй дещо про свою розмову з Ярославом тоді вночі, перед від’їздом за кордон. Вона пожадливо слухала мою розповідь, не перебиваючи. ї коли я кінчив, почала розпитувати, домагаючись найточнішої відповіді. Я бачив, що моя розповідь схвилювала її, і жорстоко картав себе за довгий язик. Хіба не краще було б промовчати, не викликаючи зайвого хвилювання? Адже це могло посилити її хворобу!

Потім на балконі знов запанувала мовчанка. Ліда стискала руками голову.

— У вас пірамідону нема? — нарешті спитала вона. — У мене страшенно болить голова.

Я пішов до своєї кімнати і розшукав порошки. Захопивши їх та склянку з водою, повернувся на балкон. Ліда встала з крісла, спершись на балюстраду, і дивилася вниз на асфальтовану вулицю, що чорніла під нами наче після дощу.

— Станіслав з Ніною приїхали, — сказала вона, побачивши автомашину, що спинилася біля готелю. — Зараз підіймуться сюди. Залишайтеся тут, а я піду до себе. Як перестане боліти голова, я вийду.

Вона повернулася і пішла до своєї кімнати. На дверях оглянулась на мене й спитала:

— Ярослав не давав вам читати мого листа?

— Ні.

— А як ви думаєте, зін міг дати будь-кому прочитати його?

— Це зовсім не схоже на нього.