Розділ «Частина третя ПРИВАТНА ОСОБА»

«Панові приставу Олексіївської дільниці від вдячних євреїв купецького звання».

Під написом було ще й палаюче емалеве серце, пробите стрілою, що, звичайно, мало символізувати любов євреїв купецького звання до пана пристава.

По кишенях були розсовані, як низки бубликів, золоті обручки, персні і браслетки. На спині у три ряди висіли на міцних мотузках двадцять пар золотих годинників. Деякі з них дратували цоканням, і Бендерові здавалося, що по його спині повзають комахи чи паразити. Серед годинників були й даровані, про що свідчили написи на кришках: «Улюбленому синові Серьожі Кастракі в день здачі іспитів на атестат зрілості»; над словом «зрілості» шпилькою було надряпано: «статевої». Зроблено це було, очевидно, приятелями молодого Кастракі, такими ж двоєчниками, як і він сам. Остап довго вагався, чи купувати цей непристойний годинник, та зрештою купив; адже він твердо вирішив вкласти весь мільйон у цінності.

Взагалі довелося попрацювати всю зиму. Діамантів великий комбінатор дістав лише на чотириста тисяч; валюти, у тому числі якихось сумнівних польських і балканських грошей, пощастило здобути лише на п'ятдесят тисяч. На решту довелося накупити важких речей. Йти найбільш заважала золота таріль, яку він ніс на животі. Таріль була велика, овальна, як щит африканського вождя і важила двадцять фунтів. Кремезна шия командора згиналася під важким архієрейським нагрудним хрестом з написом: «Во ім'я отца, і сина, і святого духа», який він придбав у колишнього іподиякона кафедрального собору громадянина Самообложенського. Зверх хреста на чудовій стрічці висів орден Золотого Руна — литий баранчик.

Цей орден Остап виторгував у дивовижного дідуся, який, можливо, був навіть великим князем, а можливо, і камердинером великого князя. Старий заправив непомірно високу суму, посилаючись на те, що такий орден е у світі лише у кількох людей, та й то здебільшого у коронованих осіб.

— Золоте Руно, — бурмотів старий, — дається за найвищу доблесть!

— А в мене якраз найвища, — відповідав Остап, — до того ж я купую баранця лише як золотий брухт,

Але командор кривив душею. Орден йому одразу ж сподобався і він вирішив залишити його собі назавжди, як орден Золотого Теляти.

Остапа підганяв страх і чекання гвинтівочного пострілу. Він добіг до середини ріки і спинився. Муляло золото — таріль, хрест, браслети. Спина свербіла під розвішаними на ній годинниками. Поли балахона намокли і важили кілька пудів. Остап, стогнучи, зірвав з себе балахон, кинув на лід і попрямував далі. Він лишився в шубі, широченній, просто незвичайній шубі — це була чи не найкоштовніша річ в Остаповому туалеті. Він «будував» її чотири місяці, будував, як дім, виготовляючи рисунки, плани, звозячи матеріали. Шуба була подвійна — підбита унікальними чорно-бурими лисицями, а покрита справжніми котиками. Комір був пошитий з соболів. Дивовижна була ця шуба! Супершуба з шиншиловими кишенями, набитими медалями за рятування потопаючих, натільними хрестиками і золотими щелепами і мостами — останнім досягненням зуболікарської техніки. На голові великого комбінатора красувалася шапка. Не шапка, а боброва тіара.

Весь цей дивовижний вантаж мав забезпечити командорові легке й безтурботне життя на березі теплого океану, у вимріяному ним місті дитинства серед балконних пальм і фікусів Ріо-де-Жанейро.

О третій годині ночі норовистий потомок яничарів ступив на чужий закордонний берег. Тут теж було тихо, темно, тут теж була весна, і з гілок зривалися краплі. Великий комбінатор посміхнувся.

— Тепер кілька формальностей з чутливими румунськими боярами — і шлях вільний. Я гадаю, що дві-три медалі за рятування потопаючих зроблять їхнє сіре прикордонне життя більш привабливим.

Він повернувся до радянської сторони і, простягнувши в імлу товсту котикову руку, промовив:

— Все треба робити за формою. Форма номер п'ять — прощання з батьківщиною. Ну що ж, адью, велика країно. Я не люблю бути першим учнем і діставати добрі оцінки за увагу, старання і поведінку. Я приватна особа і не зобов'язаний цікавитися силосними ямами, траншеями і баштами. Мене якось мало цікавить проблема соціалістичного перетворення людини в ангела і вкладника ощадкаси. Навпаки. Цікавлять мене наболілі питання дбайливого ставлення до осіб самотніх мільйонерів.

Прощання з вітчизною за формою номер п'ять було порушено появою кількох озброєних фігур, в яких Бендер вгадав румунських прикордонників.

Великий комбінатор ґречно вклонився і виразно промовив зумисне завчені слова:

— Тряску Романіа Маре!

Він лагідно зазирнув у обличчя прикордонників, що їх ледь було видно у темряві. Йому здалося, що прикордонники посміхаються.

— Хай живе велика Румунія! — повторив Остап уже не по-румунському.

— Я старий професор, що втік з московської Чека! їй-богу, ледь видерся! Вітаю в вашій особі…