Розділ «Частина перша ЕКІПАЖ «АНТИЛОПИ»»

— Звичайно, краще було б ставити цю станцію куди, лівіше, біля монастирських руїн. Там краєвиди мальовничіші,

Для друкування поштових листівок вирішено було якомога швидше збудувати власну друкарню. Гроші, як і раніш, узяли з фондів будівництва. У зв'язку з цим на електростанції довелося припинити деякі роботи. Але всі тішили себе тим, що прибутки від нового підприємства дозволять надолужити втрачений час.

Друкарню будували у тій же ущелині, навпроти станції. Незабаром недалеко від бетонних паралелепіпедів станції з'явилися бетонні паралелепіпеди друкарні. Поступово бочки з цементом, залізна арматура, цегла і гравій перекочували з одного кінця ущелини в інший. Потім зробили легенький перехід через ущелину і самі робітники — на новому будівництві більше платили.

За півроку на всіх залізничних зупинках з'явилися агенти-розповсюджувальники в смугастих штанях. Вони торгували поштовими листівками, на яких було зображено скелі виноградної республіки, де йшли грандіозні роботи. В літніх садках, театрах, кіно, на пароплавах і на курортах баришні-овечки крутили скляні барабани благодійної лотереї. Лотерея була безпрограшна, — кожний виграш являв собою листівку з краєвидом електричної ущелини.

Слова Корейка справдилися, — прибутки надходили звідусіль. Та Олександр Іванович не випускав їх із своїх рук. Четверту частину він забирав собі згідно з угодою, стільки ж привласнював, посилаючись на те, що не від усіх агентських караванів надійшли звіти, а решту коштів витрачав на розширення благодійного комбінату.

— Треба бути добрим господарем, — тихо казав він, — спочатку поставимо діло як слід, тоді з'являться справжні прибутки.

А в цей час екскаватор «Маріон», знятий з електростанції, копав глибокий котлован для нового корпусу друкарні. Робота на електростанції припинилася. Будівництво обезлюдніло. Там можна було побачити лише фотографів, які метляли своїми чорними шалями.

Діло процвітало, і Олександр Іванович, з обличчя якого не сходила чесна радянська усмішка, почав друкувати листівки з портретами кіноакторів.

Як водиться, якось увечері на трускій машині під'їхала повноважна комісія. Олександр Іванович не став гаятись; кинув прощальний погляд на потрісканий фундамент електростанції, на грандіозне, світле помешкання підсобного підприємства і накивав п'ятами.

— Гм. — сказав голова комісії, длубаючись палицею у тріщинах фундаменту. — Де ж електростанція?

Він поглянув на членів комісії, які теж сказали «гм». Електростанції не було.

Зате в друкарні комісія побачила роботу в повному розпалі. Сяяли лілові лампи і плоскі друкарські машини діловито вимахували крилами. Троє з них випікало ущелину в одну фарбу, а з четвертої, багатокольорової, наче карти з рукава шулера, вилітали листівки з портретами Дугласа Фербенкса у чорній масці на товстій самоварній пиці, чарівної Ліа де Путті і гарного молодика з витріщеними очима, відомого під ім'ям Монті Бенкса.

Після того незабутнього вечора в ущелині ще довго відбувалися під відкритим небом показові процеси. А Олександр Іванович приплюсував до свого капіталу ще півмільйона карбованців.

Його маленькі злі пульси все ще нестямно билися. Він почував, що саме зараз, коли стара система господарства згинула, а нова щойно тільки починає жити, можна дуже розбагатіти. Та він же знав і те, що відкрита боротьба за збагачення в Радянській країні немислима. І він із зверхністю поглядав на поодиноких непманів, що догнивали під вивісками: «Торгівля товарами камвольного тресту Б. А. Лейбедєв», «Парча і обладнання для церков та клубів» або «Бакалейна крамниця X. Робінзон і М. П'ятниця».

Під тиском державного преса тріщить фінансова база і Лейбедєва, і П'ятниці, і володарів дутої музичної артілі «Там бубна дзвін».

Корейко зрозумів, що зараз можлива тільки підземна торгівля, заснована на найсуворішій таємниці. Всі кризи, які трясли молоде господарство, йшли йому на користь; все, на чому держава втрачала, приносило йому прибуток. Він вривався в кожну товарну щілину і виносив звідтіля свою сотню тисяч. Він торгував хлібопродуктами, цукром, сукнами, текстилем — всім. І він був один, зовсім один зі своїми мільйонами. В різних кінцях країни на нього працювали менші й більші пройди, але вони не знали, на кого працюють. Корейко діяв тільки через підставних осіб. І лише сам знав довжину ланцюжка, по якому до нього йшли гроші.

Рівно о дванадцятій Олександр Іванович відсунув убік контокорентну книгу і почав снідати. Він вийняв з шухляди обчищену раніш сиру ріпку, і, добропристойно дивлячись поперед себе, з'їв її. Потім проковтнув холодне, некруто зварене яйце. Холодні, отак зварені яйця не дуже смачні; путня, веселої вдачі людина ніколи їх не їстиме. Але Олександр Іванович не їв, а годувався. Він не снідав, а провадив фізіологічний процес введення в організм потрібної кількості жирів, вуглеводів і вітамінів.

Всі геркулесівці увінчували свій сніданок чаєм. Олександр

Іванович випивав склянку окропу вприкуску. Чай збуджує діяльність серця. Це зайве. А Корейко дорожив своїм здоров'ям.

Власник десята мільйонів був схожий на боксера, що ретельно і дуже розсудливо готується до свого тріумфу. Він дотримується спеціального режиму, не п'є, не палить, намагається уникати хвилювань, тренується і рано лягає спати — все для того, щоб в призначений день вийти на сяючий ринг щасливим переможцем. Олександр Іванович хотів бути молодим і свіжим у той день, коли повернеться все старе, і він зможе вийти з підпілля, безбоязно розчинивши свій чемодан. Що це старе повернеться, Корейко не мав сумнівів. Він зберігав себе для капіталізму.