Розділ «Частина перша ЕКІПАЖ «АНТИЛОПИ»»

Він підвівся і почав кружляти навколо столика. Він жалібно причмокував язиком, на мить спинявся, розкривав рота, ніби бажаючи щось сказати, але, так нічого і не сказавши, сідав і знову підводився. Остап байдуже стежив за еволюціями Балаганова.

— Сам принесе? — запитав раптом Балаганов скрипучим голосом. — На блюдечку? А якщо не принесе? А де оце Ріо-де-Жанейро? Далеко? Не може того бути, щоб усі ходили в білих штанях. Ви облиште це, Бендер. На п'ятсот тисяч і в нас можна добре прожити.

— Безперечно, безперечно, — весело сказав Остап, — прожити можна. Та ви не лопотіть крильми безпідставно. У вас же п'ятсот тисяч нема.

На безтурботне, не зоране чоло Балаганова лягла глибока зморшка. Він зирнув на Остапа непевним поглядом і промовив:

— Я знаю такого мільйонера.

Обличчя Бендера враз втратило всю жвавість. його обличчя наче закам'яніло і знов стало ніби вибитим на медалі.

— Проходьте, проходьте, — сказав він, — я подаю лише по суботах, нічого тут заливати.

— Слово честі, мосьє Бендер…

— Слухайте, Шуро, якщо ви вже остаточно вдались до французької мови, то називайте мене на мосьє, а ситуайєн, що означає—громадянин. До речі, адреса вашого мільйонера?

— Він живе в Чорноморську.

— Ну, звичайно, в Чорноморську! Я так і знав! Там навіть у передвоєнні часи людина з десятьма тисячами звалась мільйонером. А тепер… Можу собі уявити! Ні, це дурниці!

— Та ні ж, дайте мені сказати. Це справжній мільйонер. Розумієте, Бендер, недавно мені довелося сидіти в чорноморському бупрі…

Через десять хвилин молочні брати залишили літній кооперативний сад з подачею пива. Великий комбінатор почував себе в становищі хірурга, який має приступити до серйозної операції. Все готово. В електричних каструльках паряться серветочки і бинти, медсестра у білій тозі нечутно рухається на кафельній підлозі, виблискують медичний фаянс і нікель, хворий лежить на скляному столі, млосно звівши очі до стелі, спеціально підігріте повітря пахне німецькою жувачкою-гумою. Хірург, розчепіривши руки, іде до операційного столу, бере від асистента стерилізований фінський ніж і сухо каже хворому: «Ну-с, знімайте бурнус».

— У мене завжди так, — сказав Бендер, поблискуючи очима, — мільйонне діло доводиться починати при дуже відчутній нестачі грошових знаків. Весь мій капітал, основний, обіговий і запасний — це якихось п'ять карбованців. Як, ви сказали, прізвище підпільного мільйонера?

— Корейко, — відповів Балаганов.

— Так, так, Корейко. Чудове прізвище. І ви стверджуєте, що ніхто не знає про його мільйони?

— Ніхто, окрім мене й Пружанського. Але Пружанський, я вже вам казав, сидітиме ще років три в тюрмі. Якби ви бачили, як він побивався і плакав, коли я виходив на волю. Він, очевидно, шкодував, що розповів мені про Корейка.

— Те, що він розкрив свою таємницю вам, це дрібниця. Не через те він побивався і плакав. Він, очевидно, передчував, що всю цю історію ви розкажете мені. А це, дійсно, бідному Пружанському безперечний збиток. До того часу, поки Пружанський вийде з тюрми, Корейко знаходитиме розраду тільки в банальному прислів'ї: «Злидні не біда».

Остап зняв свій літній картуз і, помахавши ним у повітрі, запитав:

— Є в мене сивина?