РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

МИНУЛИ роки. Пори року чергувались, непомітно пролітало коротке життя тварин. Прийшов час, коли давніх передбунтових днів не пам’ятав уже ніхто, крім Конюшини, Беніяміна, Крука Мойсея і кількох свиней.

Померла Дереза. Померли собаки. Помер Джонс – закінчив життя в притулку для п’яниць в іншій частині графства. Забули й про Білана. Хіба що одиниці, що його знали колись, пам’ятали про нього. Конюшина була тепер стара, товста кобила, суглоби її стали неповороткі, а очі мали нахил сльозитися. Вже два роки час їй було бути на пенсії, але поправді жодна тварина ще не пішла на пенсію. Давно вже перестали подейкувати про потребу виділити край пасовища для літніх тварин. Наполеон змінився в дозрілого десятипудового кнура. Квікунові очі так заплили салом, що ледве міг дивитися. Один старий Беніямін виглядав так само як раніш, хіба що морда йому трохи посивіла; від смерти Гнідка він став ще більше непривітний і мовчазний, як раніше.

В колгоспі було тепер значно більше мешканців, хоча приплід і не був такий великий, як сподівалися у давні часи. Для багатьох тварин, що народилися, Бунт був лише неясною традицією, що її передавали на словах; куплено багато нових тварин, що до свого прибуття в колгосп ніколи й згадки про щось таке не чули. В колгоспі крім Конюшини налічували ще троє коней. Вони були хороші стрункі створіння, охочі робітники і добрі товариші, але дуже дурні. Показалося, що жоден із них не був здібний у вивченні абетки вийти за літеру Б. Вони приймали все, що їм розказували про Бунт і основи тваринізму, особливо з вуст Конюшини, що до неї вони ставились з майже синівською пошаною; але можна було сумніватися, чи вони з цих гутірок багато розуміли.

Колгосп був тепер заможніший і ліпше зорганізований; його площа збільшилась навіть на два поля, що їх купили в п. Пількінгтона. Будування вітряка нарешті успішно закінчили, колгосп мав вже молотилку, елеватор, побудовано ріжні нові прибудівлі. Але вітряка таки не вжито для витворювання електричної енергії. Він молов зерно і приносив нічогенький грошовий прибуток. Тварини працювали тяжко при будуванні другого вітряка: їм казали, що коли його закінчать, то поставлять в ньому динамомашини. Але більше не було вже мови про розкоші, що про них колись Білан навчив мріяти тварин: стайні з електричним освітленням, з гарячою й холодною водою і трьохденний трудотиждень. Наполеон виступив проти ціх ідей як ворожих духові тваринізму. Він казав, що найправдивіше щастя полягає у важкій праці і невибагливому житті.

Так якось виглядало, що колгосп розбагатів, а тварини не стали ні трохи багатіші, крім, очевидно, свиней і собак. Може це було частково тому, що стільки було свиней і стільки собак. Воно не те, щоб ці створіння на свій спосіб не працювали. Як невпинно пояснював Квікун, при догляді і організуванні хутора було безконечно багато праці. Велика частина тієї праці була така, що її інші тварини-невігласи не в силі були б збагнути. Наприклад, Квікун розказував їм, що свині посвячували багато виснажного труду таємничим речам, що називались «акти», «звіти», «протоколи», «меморандуми». Це все були великі клапті паперу, що їх треба було густо вкрити письмом, а як тільки вони були вже вкриті, їх вкидали у піч і палили. Квікун казав, що це має особливе значення для добробуту хутора. Проте ані свині, ані собаки не виробляли жодного харчу власною працею, а було їх немало і їхні апетити завжди були прекрасні.

Що до решти, то їхнє життя, наскільки вони могли його оцінити, осталось таким, яким було раніш. Вони назагал були голодні, спали на соломі, пили з ставка, працювали на полі; зимою дошкуляв їм холод, літом комашня. Нераз старші між ними напружували слабу вже пам’ять і намагались з’ясувати собі, чи у перші дні Бунту, коли Джонса тільки-що були прогнали, справи їхні стояли ліпше чи гірше як зараз. Та вони не могли собі пригадати. Теперішнього свойого життя не могли ні з чим порівняти: не могли ні на що спертися, крім рядів Квікунових чисел, а ті незмінно доказували, що все йшло на ліпше й на ліпше. Трарини дійшли до висновку, що це нерозв’язна проблема; у всякім разі тепер у них було мало часу для міркування про такі речі. Тільки старий Беніямін заявляв, що пам’ятає кожну подробицю свойого довгого життя і що добре знає: справи ніколи не стояли (та й не могли стояти) набагато ліпше, чи набагато гірше – бо голод, невигоди і розчарування це незмінний життєвий закон.

А в тім тварини ніколи не втрачали надії. Що більше, вони ніколи ні на мить не втратили почуття переваги і гордости з того, що вони є громадяни Колгоспу Тварин. Вони все ще були одиноким колгоспом в цілому графстві ба – в цілій Англії! – де власниками й управителями були тварини. Усі вони, навіть наймолодші, навіть приходні, приведені з хуторів, що стояли за десять, а то й двадцять миль, цьому безпреривно дивувались. А коли вони чули грюкіт рушниці і лопотіння зеленого прапору на щоглі, серця їхні сповнювались тривкої гордости, і розмови завжди звертали на давні геройські дні, на те, як прогнали Джонса, як записали Сім Заповідей, на великі бої, що в них людські загарбники були переможені. Не покинуто ні однієї з давніх мрій. Всі досі вірили в Республіку Тварин, що віщував старий Марко, що повстане, коли людська Нога не топтатиме більше зелених полів Англії. Вона колись прийде. Може й не швидко, може не за життя тварин колгоспу, проте вона прийде. Може навіть то тут – то там наспівували потай мелодію «Звірів Англії». У всякім разі кожна тварина в колгоспі знала її, хоч жодна не наважилась би заспівати голосно. Може й справді їхнє життя було важке і не всі сподівання сповнились; зате були свідомі того, що вони були не такі, як інші тварини. Якщо голодували, то не тому, що годували людських істот – живоїдів; якщо вони й працювали важко, то принаймні трудились на себе. Жодне створіння не називало другого «пане». Усі тварин були рівні.

Одного дня, на початку літа, Квікун звелів вівцям піти за собою й вивів їх на другий кінець колгоспу, на зарослий берізками обліг. Вівці провели там цілий день, об’їдаючи березове листя під доглядом Квікуна. Увечорі він вернувся до панського будинку, але тому, що погода була хороша, наказав вівцям остатись на місці. Скінчилось на тому, що вони там пробули цілий тиждень; за цей час інші тварини зовсім їх не бачили. Квікун проводив між ними більшу частину кожного дня. Він казав, що вчить їх нової пісні, і що це вимагає додержання тайни.

Одного лагідного вечора, незабаром після повернення овець, тварини вертались з роботи на обійстя; раптом з подвір’я донеслося злякане кінське іржання. Тварини жахнулись і стали наче вкопані. То був Конюшинин голос. Вона заржала вдруге, і тварини юрбою упроскік побігли на подвір’я. Там їхнім очам відкрився образ, що Конюшина була побачила раніше. Це був образ свині, що йшла на задніх ногах.

Так, це був Квікун. Трохи незграбно, наче незвиклий підтримувати свою поважну тушу в цьому положенні, він сунув крізь подвір’я. А через мить із дверей панського будинку вийшов довгий ряд свиней, усі на задніх ногах. Одні робили це ліпше, другі гірше, деякі навіть трохи хитались і мабуть радо скористали б з підпори якоїсь палиці, але кожна із них успішно обійшла подвір’я довкола. А накінець почулось сильне гавкання собак і пронизливе «кукуріку» чорного півня, і вийшов сам Наполеон, велично випрямлений, скидаючи звисока оком то сюди то туди; довкола нього скакали собаки.

У ратиці він держав канчук.

Запанувала смертельна мовчанка. Здивовані, злякані, притискаючись одне до одного, тварини слідкували за довгим рядом свиней, що машерували довкола подвір’я. Здавалось, що світ обернувся догори ногами. Згодом надійшла хвилина, коли минуло остовпіння і коли не зважаючи на все – не зважаючи на страх перед собаками і на звичку, що виробилась роками, ніколи не скаржитись, ніколи не критикувати, щоб там не трапилось, – тварини може б висловили яке слово спротиву. Але якраз в цю хвилину, неначе на команду, усі вівці почали могутньо блеяти: «Чотири ноги – добре, дві ноги – ліпше! Чотири ноги – добре дві ноги – ліпше!»

Це тривало п’ять хвилин без упину. А коли вівці заспокоїлись, не було вже змоги протестувати, бо свині помашерували назад у панський будинок.

Беніямін відчув, що чийсь ніс тручає його в плече. Він оглянувся. Це була Конюшина. Її погляд був мутний як ніколи. Не промовивши слова, вона сіпнула його лагідно за гриву і повела за велику клуню, де були записані Сім Заповідей. Деякий час вони стояли вдивляючись на вимащену дьогтем стіну та на білі літери.

«Мій зір ослаб, – сказала вона накінець. – Навіть коли я була молода, я не могла прочитати, що тут написано. Але мені здається, що стіна виглядає інакше. Чи Сім Заповідей остались такі, як були звичайно, Беніяміне?»

На цей раз Беніямін погодився зламати своє правило і відчитав їй, що було написано на стіні. Тепер була там тільки одна Заповідь. Вона звучала:

УСІ ТВАРИНИ РІВНІ ТА ДЕЯКІ ТВАРИНИ БІЛЬШ РІВНІ ЗА ІНШІ.

Після цього ні трохи не здалось дивним, що на другий День усі свині, що доглядали за працею в колгоспі, носили канчуки між ратицями. Не здавалося чудним дізнатись, що свині купили собі радіоприймач, думали провести телефон та передплачували «Джона Булля», «Усього Потрохи» та «Зеркало Дня». Не здавалося чудним бачити, як Наполеон з люлькою в рилі походжає по садку, що перед панським будинком, ні – навіть тоді ні, коли свині повиймали Джонсове вбрання з шахов. Наполеон появився в чорному сурдуті, неправильно вшитих мисливських штанах, що запинались під колінами, та в шкіряних камашах; його улюблена льоха появилась у сукні з мінливого шовку, що її пані Джонс звичайно вдягала в неділю.

Минув тиждень. Одного дня над вечір декілька чепурненьких бідок заїхало на хутір. На оглядини запрошено делегацію сусідніх фармерів. їм показували колгосп і вони висловлювали захоплення усім, що бачили, а зокрема вітряком. Тварини пололи бур’якове поле. Працювали пильно, ледве підводили обличчя від землі, не знаючи кого більше боятись: свиней чи людей-відвідувачів.