РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Коли було вже по всьому, тварини, крім свиней та собак, пішли собі нишком. Вони були приголомшені, потрясені і нещасливі. Не знати що вражало більше: зрада тварин, що зв’язалися з Біланом, чи кривава розплата, свідками якої вони тількищо були. У давні дні вони бачили не менш жахливі кровопролиття, але усім здавалось, що тепер це було набагато гірше, бо сталось поміж самими тваринами. Від часу, коли Джонс покинув колгосп, аж до сьогоднішнього дня, жодна тварина не вбила іншої, хочаб навіть щура. Тварини подалися на той невисокий горбок, де стояв напівзакінчений вітряк і посідали всі разом, збились до громади, наче щоб загрітись – Комашина, Дереза, Беніямін, вівці, табун гусей і курей – усі крім кішки, що незадовго до того, як Наполеон звелів тваринам зібратись, раптово щезла. Якийсь час усі мовчали. Один Гнідко залишився на ногах. Він побрикував то сюди то туди, хльоскаючи себе довгим хвостом по боках і раз – по – раз іржав від несподіванки. Нарешті сказав: «Я цього не розумію. Я б ніколи не повірив, що таке може статись у колгоспі. Виною цьому якась хиба в нас самих. На мій погляд справу розв’яже посилена праця. Відтепер вставатиму вранці на повну годину раніше.»

І своїм тяжким трухом він покотився до каменярні. Там він навантажив воза камінням і потяг його під вітряк. Обернувши так тричі, він пішов спати.

Тварини збились до купи довкола Конюшини; усі мовчали. З горбка, де вони лежали, можна було широким поглядом обійняти околицю. Перед їхніми очима лежала більша частина Колгоспу Тварин: продовгасте пасовище, що простягалось аж до битого шляху; левади, гай, водопій, заорані поля, де зеленіла соковита пшениця, червоні покрівлі будівель колгоспу і димарі з кучерями диму. Був ясний весняний вечір. Траву та розквітлі живоплоти озолочувало навкісне соняшне проміння. Ніколи колгосп – і з деяким здивуванням вони нагадали собі, що це був їхній колгосп, кожна п’ядь була тут їхньою власністю – ніколи колгосп не здавався тваринам таким жаданим місцем. Коли погляд Конюшини пробігав по узбіччю, очі її сповнились слізьми. Коли б вона могла висловити свої думки, то сказала б напевно, що не туди вони зміряли, коли перед роками взялись до праці над поваленням людського роду. Того вечора коли старий Марко вперше підорвав їх до бунту, вони раділи думкою про інше майбутнє, а не про жахливі сцени різні.

Якщо вона мала тоді якийсь образ майбутьнього, то це був образ суспільства тварин визволених від голоду і канчука, усіх рівних між собою, де кожен працював би відповідно до своїх здібностей, брав під захист слабого, так як вона захищала малих качат-сиріт передньою ногою того вечора, коли промовляв Марко. Замість цього – сама не знала чому вони дожились до днів, коли ніхто вже не наважувався одверто висловити думку, коли всюди вешталися люті собаки і всюди було чути їхнє гарчання, коли доводилося бути свідком, як твоїх товаришів, що признавались до огидливих злочинів, розривали на шматки. Навіть тінь непослуху чи бунту не приходила їй на думку. Вона знала, що їхнє положення, навіть таке як зараз, значно ліпше ніж положення за Джонса, і що перш за все треба запобігти поверненню людських істот. Щоб не сталось, вона останеться вірною, працюватиме важко, виконуватиме одержувані накази і признаватиме провід Наполеона. Та проте, не цього вона та інші тварини сподівалися і не для цього каралися важкою працею. Не на те вони будували вітряка і підставляли себе під кулі Джонсової рушниці. Такі були її думки, хоч їй не доставало слів їх висловити.

Нарешті, відчуваючи, що це до деякої міри замінить слова, яких їй бракувало, вона почала «Звірів Англії». Решта тварин, що сиділи довкола неї, приєднались до співу і усі проспівали пісню тричі – дуже мелодійно та поволі й тужливо, так якось, як ніколи досі ще її не співали.

Вони якраз скінчили співати втретє, коли до них підійшов Квікун у супроводі двох собак. На обличчі в нього був такий вираз, ніби він мав їм щось важливе сказати. Він повідомив, що окремим розпорядженням товариша Наполеона «Звірів Англії» скасовано. Відтепер заборонено їх співати.

Тварин вразила ця несподівана вістка.

«Чому?» – Вигукнула Дереза.

«Пісня більше непотрібна, товаришко,» – твердо відказав Квікун. «Звірі Англії» були пісня Бунту. А Бунт уже доконаний. Екзекуція зрадників сьогодні під вечір була кінцевим актом бунту. Ворог, зовнішній і внутрішній, розбитий. У «Звірях Англії» ми висловлювали нашу тугу за більш досконалим суспільством майбутнього. Таке суспільство зараз вже існує. Отже ясно, що ця пісня не має більше сенсу.»

Хоч тварини були залякані, проте дехто може б і протестував, але в цей мент вівці почали своє звичайне блеяння «Чотири ноги – добре, дві ноги – погано» – що продовжувалось кілька хвилин і поклало кінець усякій дискусії. Таким робом «Звірів Англії» не чути було більше. Натомість поет Мінім склав іншу пісню, що починалась словами:

Хутір тварин, хутір тварин,

Повік останусь твій вірний син.

Співали її кожної неділі вранці після піднесення прапора. Одначе тварини якось відчували, що ні слова ні мелодія не дорівнюють «Звірям Англії».