Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Я, грішний, зрадів. Любив цього хлопчину. Нехай ще трохи побуде коло мене.

Сумно було дивитися, як Невіруючий Хома і Ладим збираються в дорогу. Ладим довго крутив у руках свою шапку, лічив на шлику хрестики. Останнього вишив наприкінці серпня, коли на зсипному пункті «погладив» кольбою по голівці неслухняного продзагонівця. Невже це все? Хрестики розпливалися в Ладимових очах, він не міг їх порахувати і замість пишатися ніби соромився своєї шапки. А як величатися нею, коли навіть не можна забрати з собою?

Однієї ночі Хома з Ладимом поїхали в Сигнаївку і домовилися, кому збути коней перед тим, як піти на станцію й сісти на поїзд у тій-таки Сигнаївці. Потім вони по черзі підстригали одне одного, голилися, приміряли «вихідне» вбрання, тамуючи якесь дурне хвилювання (Ладим, як голився, двічі порізався). А вдосвіта ми провели їх майже до самої Сигнаївки. Попрощалися в полі.

— Якщо там не сподобається — вертайтеся.

— Хіба що на весну, — зітхнув Невіруючий Хома.

Та я відчував, що ми більше не побачимося.

Хоч як це дивно, але після прощання наш понурий Біжу помітно ожив. Може, через те, що нас зосталося лише троє, він раптом ніби прокинувся. На останній межі з'являється нове Дихання. Біжу навіть запропонував перепинити під Сигнаївкою який-небудь поїзд.

— Слухай, май совість, — сказав я. — Дай людям на Донбас доїхати.

— Справді, — погодився Біжу. — Тоді що?

— Тобто?

— Давай десь заскочимо, якщо вже на конях.

Ще й не розвиднилося, коли ми під'їхали до артільної олійні, яка стояла за селом. Це була невелика цегляна будівля, що зосталася від панської економії.

Я чемно постукав у двері, але ніхто не обізвався. Погрюкав дужче — те саме. Біжу, не витримавши, садонув кольбою в невеличке, заґратоване знадвору вікно. Задзеленчало скло.

— Хто там? — почувся за дверима зляканий чоловічий голос.

— Свої, відчиняй! — наказав Біжу. — Чи тебе, щоб розбудить, треба вкинуть у вікно бомбу?

Мені подобалося, що Біжу бере на себе почин. Він був рішучий і в міру сердитий.

Олійник прочинив двері, ми з Біжу, залишивши Ходю біля коней, зайшли. Я сказав, що ми не завдамо ніякої шкоди, але не проти перекусити й позичити трохи олії. Яка там олія, — простогнало в пітьмі, — дощі не дали зібрати соняшник, усе догниває на пні, он навіть прес сухий. Коли він засвітив гасничку, я побачив, що це молодий, жилавий комнезамівець у смугастій натільній матросці.

На столі «черствіла» недоїдена вечеря — шмат житньої хлібини, порізане сало, квашена капуста і три пироги. Біля випитої до половини літрової сулійки стояло дві чарки.

— Де другий? — спитав я, роззираючись по кутках.

— Хто?