Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Коли до лісу зоставалося кроків із двісті (леле, таке вже було!), раптом полетіла сторчма Вовкулачина Тася. Куля влучила їй у білу «панчішку», й Тася так упала з розгону, що з моторошним іржанням ще довго сунулася по траві, а Вовкулака, вилетівши із сідла, котився поперед неї.

Ворон різко зупинив Мудея, аж той став дибки. Далі все відбулося, мов у страшному сні, коли не можна ні в що втрутитися і нічого змінити. Вовкулака схопився на ноги, випростався і, знетямлений, повернувся лицем до ворога. Ворон побачив, як на його білому міліцейському кітелі — якраз між лопатками — розпливається червона пляма. Куля, влучивши в груди, вийшла навиліт. Вовкулака, заточившись, ухопився за високий малиновий будяк. Затис у жмені гостре колюччя, та болю вже не відчув. Він упав навзнак з малиновою квіткою у руці.

Це був той випадок, коли немає змоги винести товариша з поля смерті. Вершники миготіли так близько, що, якби не граната, шансу на втечу не було б. Оглушивши передніх, Ворон пустив Мудея навскач.

Гриць уже чекав його на узліссі, ще трохи — й отаман сховається за деревами. «Червінці» знали, що в лісі їм козаків не дістати, тому всі разом, мов по команді, спішилися й відкрили вогонь «із коліна». Куля Ворона таки зачепила — черкнувши по чолі, здерла шкіру до кістки. Та він уже був у безпеці.

— Пане отамане… — почув зляканий голос Гриця. — Ви живі?

— А ти як думаєш?

— У вас кров на лиці.

— Не бійся, — сказав Ворон. — Я твердоголовий.

Він одірвав від парусинової сорочки рукав, витер ним рану, обличчя, а тоді перев'язав собі голову. Зробив це так спритно, ніби обмотувався рукавом щодня. Прислухався: чи не чути погоні? Та почув лише тихе схлипування.

— Грицю, ти що?

— Нема Вовкулаки…

— Нема.

— Нема нашого бунчужного… Як тепер нам без нього? Він же був… був душею… "

Гриць згадав, як Вовкулака цілував прапора, якого він, «дикий» Гриць, зберігав у Холодному Яру, і ще дужче розплакався.

— Плач, козаче, — сказав отаман, ковтаючи солоний клубок. — Плач, не соромся.

У лісі швидко темніло. Ворон сидів під деревом і курив уже третю цигарку.

— Чого ми ждемо? — спитав Гриць.

— Побачиш.

Гриць зрозумів. Вони підождали, поки всядеться ніч, а тоді тихо вибралися на узлісся. Над полем було світліше. «Червінці», видно, давно потрюхикали святкувати перемогу.

На тому місці щось ніби чорніло — схоже, там лежав убитий кінь, однак у Ворона з'явилася легенька надія: а раптом? Він залишив Гриця на узліску, а сам поїхав у поле. Ні, Вовкулаку забрали. За вбитого лісовика їм належала винагорода. А кінських трупів було два — того скакуна, що наскочив на Воронову «кукурудзу», і…