Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Бурлакувати чи ні, а не міг я Холодного Яру покинути. Не міг, і квит.

— Нема куди йти?

— Не в тому річ.

— За поли держить?

— Якби ж за поли. За душу. Ох, і держить. Але не в тому річ, — повторив Гриць. — Не міг я, братці, звідси піти, забравши з собою найбільшу таємницю. Тому, повірте, зрадів, коли ви тут з'явилися. Тільки мусив ще добре приглянутися. Бачу — китаєць. — Гриць знов із підозрою подивився на Ходю, потім подивився на кожного козака, на Ворона і раптом спитав: — У вас лопата є?

З

Він привів їх до старезного, майже всохлого дуба, на якому ця весна відживила, може, зо дві гілляки. Стовбур, завтовшки з п'ять аршинів, був порепаний і дупластий, місцями оголений, без кори, а збита верхівка чорнілі обвуглена — видно, не раз влучала блискавка в цього велетня.

Недалеко від нього, сажнів за десять, стояв ще один старий дуб, але значно молодший (він уже почав розвиватися), напевно, онук побитого громом велета. І ось якраз поміж цими дубами Гриць розгорнув купу хмизу.

— Копайте. На п'ять штихів углиб копайте. А тоді побачите.

Одноокий Карпусь, який з усіх сил стискав у руці рискаля, наче боявся, що його хтось у нього видере, поплював на долоні й заходився копати.

Тринадцять пар очей і одне Карпусеве око напружено вдивлялися в чорну розкопану землю, тринадцять сердець здригалося на кожне шпортання рискаля об тверде коріння.

— Спочинь, дай-но я, — чемно запропонував Вовкулака, та Карпусь не повів і бровою. П'ять штихів для нього — дурничка.

А якщо Вовкулака такий розумний, хай би возив за собою рискаля.

Він таки трохи вхоркався, але сам того не чув. Чув тільки, як щось дрібно трусило ним ізсередини і свербіло ліве вибите око.

Ось він заглибився вже на півдержака, копати стало незручно, проте Карпусь навіть не переводив духу.

— Може, розшир яму? — порадив Вовкулака. — Буде зручніше копати.

— Не треба, — озвався Гриць. — Уже близько.

Карпусь став на коліна, дотягнувся рукою до дна ями, викидав розкопану землю і знов запрацював рискалем.

Дзень!.. Залізо скреготнуло об залізо. Козаки гуртом підступили до ями й, стукаючись лобами, схилились над нею. Карпусь знову став на коліна, засунув руку в яму по саме плече, затуливши собою всеньке її нутро. Налапував, що воно дзенькнуло.

Коли його пальці зарилися глибше, промацали гладеньку поверхню металу, Карпусь уже не мав сумніву, що воно за штукенція. Він рішучіше запрацював пальцями, риючи землю довкола захованки, нарешті підважив її і вийняв на світ Божий велику, вже почорнілу, заклепану зверху гарматну гільзу.