Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Чорний Ворон? Невже?..

— Ти мене знаєш?

Гриць упав Воронові на груди й розревівся, як дитина.

— Чого ж би не знав. Ви мене, може, й не запам'ятали, а я вас, пане отамане, бачив не раз. Приходили до нас, ще як Семен Чучупака був, Панченко, Дзиґар… Тоді нас багато було, всіх не запам'ятаєш.

— Це правда, — сказав Ворон. — Тільки чого ж ти зразу до нас не прийшов, а ховався поза кущами?

— Чого… — Гриць зашмуляним рукавом витер очі. — А того, що не впізнав вас оддалеки. Тут ось, і то насилу роздивився.

— Добре, мене не впізнав і не треба. Та невже ж ти не бачив, хто ми такі? Чому не підходив, ховався?

— Еге, чому не підходив, — пхикнув Гриць. — Хіба ж ви, пане отамане, не знаєте, що під повстанців і чека маскується? Дай, думаю, роздивлюся спершу. А тут ще, бачу, китаєць серед вас походжає, — озирнувся Гриць на Ходю. — Е ні, думаю, чого-чого, а китайців у нас зроду не було.

— Гаразд, — сказав Ворон. — Схоже на правду. А як же так вийшло, що ти оце в Холодному Яру сам із собою воюєш?

— Як вийшло… — Гриць знову скривився (нервами хлопець також ослаб), але пересилив себе, шморгнув носом і пояснив.

Та так пояснив, що дехто з козаків теж змахнув рукавом сльозу.

Хоч і піддалися отамани та багацько козаків на амнестію, але й залишенців було чимало. Їх ще ой як боялися. Мстилися як могли. А коли ворог боїться — він ще не не переможець. Бо не сьогодні — завтра прийдуть до нього і скажуть, кому до небесної канцелярії, а кому в земельний комітет… Ну, і лісовиків уже ганяли, як солоних зайців. Гинули один за одним. Падали в бою, помирали від ран, потрапляли в засідки. Дехто не витримував, виходив із лісу, вербувався з чужими документами на Донбас чи на криворізькі шахти (казали, що під землею їх не шукатимуть), дехто від розпачу йшов на амнестію, хоч знав, що на тому йому і клямка. Але безвихідь часом страшніша за смерть. Смерті, хоч і боїшся, та ніколи її не побачиш, казав Гриць, а безнадія — ось вона, перед носом. Їсти не було вже чого, села більшовики взяли в такі шори, що якби хто й хотів помогти, то куди там. Ото що силою десь урвуть, то тільки і їхнього. Одну зиму пережили, а на другу, ось цю, останню, їх лише троє й зосталося. Гриць, Шамрай та Микитась. Від голоду вже дуріли. Під кінець зими кору варили, греблися в снігу, шукаючи торішніх жолудів, дивилися, чи ніде яка пташка не впала від морозу. Як зійшов сніг, пішли Шамрай з Микитасем у Грушківку пошукати їжі та й не вернулися. Чи потрапили в руки більшовиків, чи впали від голоду десь у дорозі — Гриць не знає. Він їх дожидає і досі (тут недалечко їхня земляночка), виглядає з ранку до вечора, а хлопці не йдуть…

Повісили голови козаки. Хіба ж не те саме їх жде?

— Ви держитесь ще нівроку, — сказав Гриць. — Навіть на конях.

Карпусь простягнув йому кусник черствого житнього хліба.

Гриць узяв, довго дивився на нього, потім понюхав і знов гірко скривився:

— Волошками пахне.

— Волошки в житі ростуть.

Дрібні сльози, як блохи, застрибали Грицеві по бороді. Він відщипнув крихту хліба, поклав її до рота і так тримав.

— То ти оце сам збирався бурлакувати? — спитав Ворон.