Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— У бою! — хором відгукнулися козаки.

— Атож, у бою, — повторив Ворон. — Бо навіть найкращим воїнам не завжди випадає таке щастя. Чека все обплела своїми липучими сітями, і я… — Він подумки мовив: і я не впевнений, що її агента нема серед нас, — але не сказав уголос. — І я хочу згадати наших отаманів Загороднього, Голика-Залізняка, Гупала, які так по-дурному влипли в ті сіті. Тепер не можемо ні пом'янути отаманів, ні випити за їхнє здоров'я, бо не знаємо, яка їхня доля. Та яка ж…

Ворон надовго замовк. Звідки йому було знати, що отамани ще живі і готуються до бою?

Без роботи, звичайно, нудилися. Перечистили зброю, перелатали одяг, порозказували один одному все, що знали. Вовкулака журився за своєю кобилою: Тася — дівка з характером, не кожен догляне за нею. Якось Вовкулака, купаючи Тасю в Тясмині, ненароком зачепив її під хвостом, то так хвицнула, що він ледве без яєць не зостався.

— Ну, яйця — то півбіди, — спроквола мовив Ладим. — Добре, що вона тобі зуби не виперділа.

— Це у вашому Яру такі шуточки? — образився Вовкулака.

— Слухай, Ладиме, — перебив їх Невіруючий Хома, щоб часом не завелися. — А що ви робите у своєму Яру цілу зиму?

— Вишиваємо, — позіхнув Ладим.

— І мужики? — не повірив Хома, хоч знав, що Ладим вишиває нівроку. Завжди має при собі голку з червоною ниткою і, як уб'є москаля, мережить на шлику своєї шапки хрестика. Буває, що й не одного. Тепер той шлик нагадував розшиту лиштву.

Серед хрестиків було трохи й білих — Ладим устиг повоювати і з денікінцями.

— У нашому Яру мужиків немає, — поважно сказав Ладим.

— А хто ж там у вас?

— У нас пани-господарі.

— Он як. Слухай! — Хома перевів недовірливий погляд на Вовкулаку. — А ти звідки взяв, що твоя Тася дівка?

— У неї очі ясні.

Про дівчат вони теж балакали. Їх послухати — то любку мав кожен. Вірилося хіба що Козубу. Він так розповідав про свою Ярину, що всі притихали й дивилися на нього «ясними очима».

Суворе, навіть хиже обличчя Козуба лагідніло від сором'язливості. Недовго він зустрічався з Яриною, але одного разу вони «побували на небі». Івасю, — сказала Ярина, коли проводжала його до лісу. — Ти до мене повернешся. Та коли що… не може так бути, щоб ти не залишив після себе сина.

Козубу вірив навіть Невіруючий Хома. В іншого він запитав би: «То як там на небі?», а тут прикушував язика.

Набалакавшись, вони різалися в карти. Одну колоду вже стерли на клоччя й намалювали нові. Ворон пожертвував на те шість аркушів із рудого зшитка, якого він «позичив» у кореспондента газети «Червоний Жовтень», коли вони виходили з Народного дому. Аркуші порізали на тридцять шість гральних карт, — чим би діти не тішилися. Давно помічено, що коли гурт людей поселити на одному тісному клаптику, то рано чи пізно між ними починаються сварки. Бо в кожного є свої звички і недогоди: той ночами хропе, той такий балакучий, що від нього болить голова, а той дратує вже тільки тим, що весь час перед очима. Ворон помітив, що найчастіше суперечки виникають під час гри в карти.

Спершу грали на «погони», потім на щиглі (ну, як діти), тоді на якісь дрібні речі, а коли В'юн програв Козубові свого «штаєра», отаман розізлився украй. Він відклав убік томик Гамсуна, якого перечитував удруге, бо на цю зиму не встиг запастися книжками — окрім «Кобзаря», в його польовій бібліотечці була ще збірка драматичних творів Лесі Українки, подарована Тіною (чи не її рукою в «Одержимій» підкреслено рядки: «Месія: Що значить, жінко, віддати душу? Міріам: Значить — буть готовим загинуть за любов»), завалялася також «позичена» у більшовиків книжечка «Три мошенника» про Мойсея, Христа і Будду й ось цей томик Кнута Гамсуна, якого Ворон відклав убік, почувши, до чого дійшла вже гра.