— Як тобі це вдалося? — спитав він.
Ходя вистромив язика і поторкав його пальцем. Мовляв, треба знати китайську.
Вовкулака тим часом щось нашвидку «полагодив» каменюкою всередині легковика, потім розсівся в кабіні вантажівки.
— Паняй, поки вітер дме в спину, — весело кинув до водія, радіючи, що хлопці згарячу його не прикінчили.
Так вони виїхали за місто й зупинилися на польовій дорозі недалечко від економії. Хлопці зіскакували з кузова повільніше, ніж вилазили, — вони отак їхали б аж до Лебединського лісу.
Якби ж на машину можна було забрати ще й коней. Водія вони відпустили — пішечки, звичайно, — а вантажівку так «полагодили», що й згори не покотиться.
І вервечкою пішли до колишньої панської економії. Було видно, що Туз, Гарасько і Босий ледве тягнуть ноги, але намагаються не відставати.
— Добре ти, пане отамане, на суді держався, — обернувся Чорний Ворон до Туза. — Я насилу втерпів, щоб не заплескати в долоні.
— А чого перед ними хвостом крутити? — Туз осмикав рукави френча, приховуючи прути, надавлені мотузком. — Їднак розстріляли б.
На колишній панській економії ще позалишалися облуплені муровані стіни, яких досі не розтягли тільки тому, що вони не дробилися на окремі цеглини, а все, що було не таким тривким, тепер лежало у бур'янах купами глини, паліччя, битого скла та черепиці. Тут навіть стояла іржава сіялка, що, здавалося, навіки вросла в землю. Довкола неї серед полину й лободи, незважаючи на пізню осінь, проросли колоски самосійного жита. За муром стояли осідлані коні, яких затяті бурлаки Ладим і Фершал навіть не пускали попастися, весь час тримаючи напоготівлі.
Фершал, короткозорий чоловік в окулярах із саморобними дротяними вушками, вийшов їм назустріч з «дохторською» брезентовою сумкою — чи не потрібна комусь допомога? — а Ладим сидів на сіялці і придивлявся до трьох незнайомців. Двоє із них — Гарасько і Босий, підійшовши ближче, попадали на забур'янені купи глини. Босий відчухрав зі стебел жменю колосків, поклав їх, не розминаючи, до рота й поволі став жувати. Фершал дістав із пропахлої йодоформом «дохторської» сумки зачерствілу перепічку, розломив її, і кожен з утікачів отримав свою пайку. Гарасько та Босий відразу заходилися тамувати голод, а їхній отаман, подякувавши за частування, спершу попросив закурити; Козуб пригостив його кременчуцькою махоркою, і Туз після першої затяжки гойднувся, як п'яний, — йому запаморочилося в голові.
— А знаєте, братці, що найстрашніше в голоді? — спитав він, приходячи до тями. — Це коли вже не хочеться їсти.
Трохи передихнувши, вони сіли на коней. Туз був такий висушений, що Мудей навіть не заточився, коли той примостився позаду Ворона; Вовкулака взяв до себе на Тасю Гараська, легенький Біжу підсадив на свого коня Босого. Так вони переїхали полем до ближньої Михайлівської діброви, щоб переховатися, роздивитися, чи ніхто їх не винюхав, а тоді вже добуватися Лебединського лісу.
У діброві розпалили багаття, підсмажили на виструганих шпичках старого прижовклого сала, ще й напекли пізніх грибів-моховиків, які достояли помок дубами до глибокої осені. І ось отаман Туз, ніби відігрівшись, раптом почав прощатися: мовляв, дякуємо, товариство, за порятівлю, спасибі за хліб-сіль і добуту зброю, але нам тепер в інший бік; не будемо вам завдавати клопоту, самі вже доберемося «додому», де нас жде робота і, можливо, виглядає ще не один вільний козак, який не закопав свого самопала в землю.
При цих отаманових словах Гарасько і Босий теж підвелися, розправили плечі, ніби вже зовсім оклигали-відживилися на салі й печених моховиках чи, може, надихалися сили з дубового лісу, що терпко пах прілим листям і волею. Чорний Ворон їх не розраював, не запрошував далі йти разом, бо знав, що то таке — повернутися до своїх з того світу: якщо Бог рятує життя повстанцеві, то, виходить, благословляє на помсту.
Туз попросив на дорогу лише сірників і жменю тютюну, а від хліба відмовився — на хуторах ще не перевелися люди, які приймуть їх, обігріють і нагодують. Він з гідністю потиснув руки усім козакам, потім підійшов до Чорного Ворона і, затримавши його долоню в своїй, сказав:
— Прощавай, отамане. Такий час, що, може, більше не побачимося. Але… — на його губах затремтіла сумовита усмішка, — їднак історія колись скаже, хто ми були і де поділися.
Вони рушили в бік Тарасівки. Худющі, зодягнуті в благеньке дрантя, простоволосі, з рушницями за плечима, вони пішли повагом, перевальцем, але тією пружно-розміреною ходою, до якої призвичаїв їх ліс. І всі троє одночасно розчинилися в лісі так швидко і непомітно, ніби й самі стали деревами.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Залишенець. Чорний ворон» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 40. Приємного читання.