ЧАСТИНА ПЕРША

Залишенець. Чорний ворон

Комбриг Кузякін, приязно всміхнувшись, потягся до мене чаркою.

Самогон справді був як вогонь і швидко вступав у кров.

— А паскольку у нас общіє корні, — сказав Кузякін, хрумкаючи квашеним огірком, — то нам нікуда друґ ат друґа нє дєтся. Так что надо мірітся, таваріщі. Вот ми пєрєдадім вам адін очень сєрйозний дакумєнт с просьбой, чтоби ви ознакомілі с нім всєх своіх людей. Ето новоє продлєніє амністіі, падпісаноє Троцкім, Якіром і Баліцкім.

Один із чекістів, діставши з планшета аркуш паперу, подав мені. Я пробіг одним оком друкований текст: стара пісня про радощі й привілеї амнестії, яку совєтська влада черговий раз «дарувала всім тим, хто складе зброю і повернеться до мирного життя».

Після мене цю фільчину грамоту перечитав сотник Бойко, потім козак Чикирда, і я вже геть здивувався, коли до неї потягся рукою і Ходя. Він довго вглядався в незрозумілі для нього, примітивно мальовані ієрогліфи, потім голосно гикнув і передав мені папір, залишивши на ньому масні відбитки пальців.

— Хуня, — сказав Ходя китайською.

Я теж хотів було витерти тим папірцем руки, але сотник Бойко, задзеленчавши хрестами, вихопив його в мене, склав учетверо й поклав до нагрудної кишені австрійського мундира. Цікаво, що з того моменту вся увага червоних командирів якось ураз перекинулася на сотника Бойка, ніби тепер він, а не я, очолював делегацію.

— Так чи інак, але ми повинні це показати всім, — поважно сказав сотник Бойко. — Кожен сам повинен вирішувати…

Різкий тріск заглушив його подальші слова — то Ходя взявся до гусячого кийка, видаючи такі звуки, ніби в дробарку вкинули мамонтового бивня.

— Та припини ти врешті-решт начинятися! — визвірився до нього розчервонілий сотник Бойко і вдарив києм-булавою об стіл. — Слова не можна сказати!

Ходя від несподіванки сапнув не туди повітря, похлинувся і так, бідолаха, чмихнув, що дрібненькі скалки кісток полетіли на стіл. Він, задихаючись, тяжко закашлявся.

— Дай же поїсти людині, — дорікнув я Бойкові. — Потеревенити завжди встигнемо.

— Добре-добре, — погодився він і злегенька постукав києм-булавою Ходю між лопатками. — Носом дихай. Дати тобі чимось запить?

Ходя винувато кивнув. Чикирда подав йому глечика з ряжанкою. Ходя взяв його за вушко, наче то був не трилітровий жбанок, а звичайний кухлик, заглянув у нього, як сорока в кістку, нюхнув приплюснутим носом і почав хлебтати.

Чикирда зачудовано дивився на Ходю волохатими, як джмелі, очима.

Дибенко дістав срібний портсигар, відкрив його, простягнув через стіл.

— Закуримо, чи шо?

Сотник Бойко з Чикирдою взяли по цигарці, Ходя, не відриваючись од глечика, потяг зразу дві. Я скрутив «козячу ніжку» зі свого тютюну, закурив і кинув оком на двох чекістів, які досі сиділи мовчки. Піймавши мій погляд, той, що дав нам фільчину грамоту, нарешті озвався:

— Нє знаю, чєво ви тянєтє і на что надєєтєсь. Вєдь вайна-то акончілась. Народ пріступіл к мірному труду.

— Хто вам сказав, що війна закінчилася? — спитав я. — Навіть оці переговори між нами свідчать про те, що війна продовжується.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Залишенець. Чорний ворон» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 63. Приємного читання.