Тут у Ході так забурчало в животі, що Дибенко збився з думки. Ходя винувато опустив очі, а Чикирда сказав, що пора перекусити, бо натщесерце важко про щось домовлятися: ситий голодному не товариш. Чикирда поправив за вухом оселедця й підняв чарку: будьмо.
Усі поцокалися, випили, тільки Ходя відставив чарчину вбік і заходився наминати все, що ближче до нього стояло. Глитав він усе підряд і разом — холодець із киселем, карасі з квашеною капустою, курячу ногу вмочав у сметану й трубив її разом із кісткою. Зуби в нього були ріденькі й дрібні, але курячу гомілку Ходя перемелював з таким хрускотом, що ми якийсь час не могли розмовляти. Нарешті я взяв слово від нашої сторони.
— Бачите, — почав я, — справа в тому, що Росія розв'язала проти нас війну після того, як було проголошено Українську Народну Республіку. Ще раз кажу: було проголошено нашу незалежну державу, яку на міжнародному рівні визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія…
— І Китай, — раптом устромив свого носа Ходя.
Я здивовано подивився на нього. Ходя ніколи не втручався в серйозні розмови, а тут уліпив у самісіньке око. Він навіть перестав жувати і так твердо й вимогливо глянув на мене, що я додав усупереч фактам:
— І Китай… А тепер ви мені — у моєму краї! — диктуєте свої вимоги.
Дибенко нахилився до вуха Кузякіна й забубонів як перекладач, але той відмахнувся:
— Нє нада, я всьо панімаю.
— А якщо понімаєте, — підвищив я голос, — то дайте відповідь на моє пряме запитання: чи був де-небудь у світі хоч один окупант, який приходив на чужу землю робити добро?
— Чьо он ґаваріт? — спитав Кузякін у Дибенка.
— Он гаваріт, что в будущєм всьо акупітся, — переклав Дибенко.
— Ні, — відповів я сам собі. — Будь-який окупант преться на чужу землю тільки грабувати й визискувати.
— Чьо он ґаваріт? — знов перепитав Кузякін.
— Он гаваріт, что ми слішком взискатєльни, — прошепотів Дибенко.
— Тому я хочу підняти чарку за встановлення історичної справедливості, — сказав я. — Хай згинуть усі заброди-живоїди!
— Хао![*] — вигукнув Ходя і, не чекаючи ніяких цокань, вихилив чарку до дна.
— Чьо он ґаваріт? — приклав долоню до вуха Кузякін.
— Кто — кітаєц? — не зрозумів Дибенко.
— Да нєт, атаман.
— Гаваріт, что давайтє, мол, випьєм за общіє історічєскіє корні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Залишенець. Чорний ворон» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 62. Приємного читання.