Розділ «ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ»

Зур ледве видушив з себе:

— Ун убив рудого звіра. Ун дужчий за Фаума. Ун такий самий могутній, як Нао, а Нао відібрав у людожерів огонь!

Ця похвала сп’янила Уна. Ніздрі сина Тура гордо трепетали.

Куди й поділася та гіркота, що осіла в його душі після вчорашньої ночі, коли йому довелося рятуватися втечею від звіра. Все ще сповнений радості за недавню перемогу, Ун дивився на червоний обрій, де займалася зоря, відчуваючи, що вже полюбив усім серцем цю нову невідому землю.

— Син Тура буде великим вождем серед людей, — пробурмотів Зур.

З його вуст зірвався тихий зойк, обличчя стало сірим, як глина, і ва зомлів. Побачивши, як з грудей пораненого юшить кров, Ун розхвилювався так, ніби ця кров була його власна. В пам’яті зароїлися безладні картини минулого, довгі роки їхнього спільного з Зуром життя. Він знов побачив праліс, степи, непролазні нетрі, драговини й річки, де вони блукали вкупі і кожен захищав грудьми другого.

Нарвавши листя й трави, Ун розтер їх на камені і приклав до ран товаришеві. Зурові повіки тріпнулися і звелися. Він здивувався, що лежить на землі, і почав роззиратися навколо, гадаючи побачити вогонь багаття. Та, згадавши, що сталося, повторив слова, сказані раніше:

— Ун буде великим вождем серед людей! — Потім, відчуваючи кволість і біль, пожалівся: — Рудий звір роздер Зурові груди!

Ун тим часом перев’язував другові рани. З-за річки випливло величезне сонячне коло. Позникали нічні хижаки. Серед густолистя метушилися мавпи. Над рештками носорога кружляли білоголові круки. У високості ширяли два грифи. Після нічного сну прокидалися травоїдні. Для уламра і ва минула небезпечна година. Неситі хижаки, жеруни всього живого, позасинали по своїх лігвах.

Проте денні години теж небезпечні для людини, якщо сонячне проміння сліпить і нещадно палить землю. Зура треба було перенести в затінок.

Найкращим притулком Ун, як і всі уламри, вважав печеру. Він заходився уважно оглядати навколишню місцевість, сподіваючись знайти якесь узгір’я чи височину. Але кругом до самого обрію стелився степ, лише подекуди перемежований чагарями, пальмовими заростями, баньянниками, острівцями ебенових дерев і бамбука.

Укріпивши листяно-трав’яну пов’язку на Зурових грудях, Ун узяв його на спину й рушив у дорогу. Йти було важко: крім пораненого, довелося тягти на собі і всю зброю. Та Ун успадкував могутню силу Фаума, Нао і волоханів.

Ішов він довго, переборюючи втому. Вряди-годи Ун зупинявся, клав товариша на землю в затінку дерева, а сам, не втрачаючи його з очей, вилазив на сусідній горб чи кам’яну брилу, щоб обдивитися.

Сонце підбивалося все вище, пекло немилосердно, а кругом хоч би тобі трапилася якась скеля чи пагорб.

— Зур пити хоче, — прошепотів безплічко, тремтячи в лихоманці.

Син Тура повернув до річки. В це жарке підобіддя вона здавалася вимерлою. Лише подекуди на піщаному острівці залягав, простягнувши своє довжелезне лускате тіло, гавіал або в каламутних жовтуватих хвилях зринав на мить гіпопотам.

Могутня річка несла ген-ген у далечину свої щедрі води, що дарували життя тисячолітнім деревам, буйному зіллю і силі-силенній живих істот. У вічному русі, як саме життя, вона невпинно гнала вперед гомінкі юрми хвиль, вергаючи їх через лави і пороги.

Зачерпнувши у пригорщі води, Ун напоїв пораненого. Потім стурбовано запитав:

— Зур дуже мучиться?

— Зур дуже кволий. Зур хотів би заснути.