Розділ «ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ»

Угорі нечутно кружляли два карликових кажани. Високо під зорями ширяв великий орлан, чиї крила розмахом не поступалися орлиним. Прямо в огонь, приваблені полум’ям багаття, летіли міріади метеликів; у рудому диму, шелестячи крилами, хмарами носилися нічні комахи і сипалися дощем у жар. Морди двох бородатих мавп визирали з баньянового густолистя. На сусідній горі гув болотний бугай. З-за пернатого пальмового листя вистромлював свій величезний дзьоб птах-носоріг.

Ун не на жарт занепокоївся. Звідусіль його оточували роззявлені пащі, ошкірені зуби і палахкотючі, як жар, звірячі очі.

Куди не повернися — смерть. Хижацтва тут зібралося досить, щоб розтерзати принаймні півсотні людей. Дхолі були сильні своєю численністю. Щелепи гієн могутністю не поступалися тигрячим. Вовки мали дужі лапи і міцні карки. І навіть шакали з їхніми гострими іклами могли б роздерти Уна і Зура швидше, ніж у багатті згоріла б тоненька галузка. Проте виголоднілих звірів зупиняв страх перед вогнем. Вони більше хитрували, ніж виявляли хоробрості, а те, що тут зібралися різномасті хижаки, тільки заважало їм оволодіти здобиччю.

Звірі терпляче ждали нагоди, сприятливої для них. Вряди-годи між ними спалахувала ворожнеча. Якщо вовки починали гарчати, шакали одразу ж пропадали в. пітьмі. Проте дхолі залишалися на місці і тільки роззявляли свої хижі пащі. І всі разом давали дорогу гієнам.

На людей звичайно гієни не нападали. Боячись ризику, вони воліли нерухому або знесилену здобич. А проте від огню вони не відходили, приваблювані небуденним збіговиськом інших звірів і таємничим світлом, що йшло з самої землі.

Нарешті примандрував леопард, і Ун збудив Зура. Хижак сів на задні лапи попереду дхолів. Його бурштиново-жовті очі дивилися то на язики полум’я, то на рівні постаті двох людей.

Ун, не стримавшись, гукнув:

— Син Тура вбив трьох леопардів!

Звір випростав пазуристі лапи, вигнувся своїм в’юнким тілом і загарчав. Був він здоровенний з себе, куди більший за тих плямистих леопардів, яких бачили уламри по той бік гір. Під густою шерстю грали могутні м’язи. Він би легко перешаснув через багаття й опинився б коло скелі, поряд з людьми. Збитий з пантелику, звір намагався втямити, хто ж такі ці дивні двоногі істоти. Виглядають і пахнуть вони, як гібон, тільки гібон менший та й тримається інакше. У світлі кострища ці істоти здавалися вищими за дикого бика — гаура. Їхні рухи, чудна подоба і химерні речі, що ніби подовжували їхні передні кінцівки — все це насторожувало леопарда. До того ж він був один, а йому протистояло двоє.

Ун гукнув ще грізніше; голос його пролунав, як голос могутнього супротивника. Леопард відповз, ліворуч, нерішуче спинився перед тісним проходом між багаттям і скелею, потім обійшов узгір’я кругом. Пошпурений Уном камінь торохнув його по голові. Леопард люто нявкнув, але відступив назад. Він припав до землі, немов лаштуючись до стрибка, черкнув пазурами по землі і повернув до річки. Деякі шакали посунули слідом.

Дхолі і вовки уже явно знудилися. Гієни, бігаючи по нишпорках, лише зрідка мигтіли у відблисках полум’я.

Раптом хижацтво сполошилося. Носи збуджено нюшкували, морди обернулися на захід, вуха стали сторч. Короткий рев розітнув повітря і змусив здригнутися людей, що тулилися під скелею. Чиєсь гнучке тіло вискочило з темряви і приземлилося біля ватри. Дхолі сахнулися вбік. Вовки завмерли в напруженому чеканні. Гієни поспішили вернутися до вогню. В пітьмі заголосило двоє нічних звірків — віверрів.

Ун і Зур упізнали руду масть хижака і його страшні ікла.

Звір присів перед багаттям. На зріст він ледве перевищував леопарда і здавався навіть нижчим за найбільшу гієну. Але в усіх його рухах і в широко розплющених великих очах почувалася якась незбагненна сила, беззастережно шанована всіма іншими хижаками.

Ун і Зур тримали зброю напоготові. Син Тура взяв у правицю ратище; довбня лежала біля його ніг. Малосилий Зур озброївся дротиком. Обом було ясно: махайрод набагато дужчий за тигра і, може, так само небезпечний, як той лев-велетень, від якого ледве врятувалися колись і Нао, Гав і Нам під час поневірянь у країні людожерів. Вони знали — такий хижак може одним стрибком подолати відстань у двадцять ліктів, що відокремлювала його від скелі. Проте леопарда утримував на місці вогонь. Рудий хвіст замітав землю, нестямний рев стрясав повітря. М’язи в обох людей напружились і стали тверді, як граніт.

Ун підняв ратище і намірився. Але махайрод шаснув убік і зірвав атаку. Зур пробурмотів:

— Якщо спис зачепить, звіра, він скочить на нас і через полум’я!

Спритності в Уна було не менше, ніж в Нао. Але й він не зумів би, кинувши списа з відстані дванадцять ліктів, вразити таку звірюку на смерть. Він послухався товариша і почав чекати.

Махайрод знов вернувся до багаття. Він підступив і так близько, що до людей залишалося не більше п’ятнадцяти ліктів. Тепер хлопці могли добре роздивитися махайрода. Шерсть на його грудях була ясніша, ніж на спині і боках, зуби сяяли, як леза ножів, очі горіли лиховісним огнем.

Кинутися на людей хижакові заважали два скелястих виступи. Але й люди не могли прицільно метнути ратище чи дротик.