Розділ «ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ»

Гнівний голос пролунав попереду, громовий рик відповів йому, і величезне тіло, пролетівши в гігантському стрибку повітрям, приземлилося серед скель.

Наступну мить печерний лев упав, мов лавина, на вогневиків. Троє воїнів залишилося лежати на землі з розірваними животами, четвертий упав без духу, покладений ударом могутньої лапи.

На високій плескуватій скелі показалися Ун і Зур. Дротики один по одному протинали повітря і впивалися то в горло, то в стегно, то в груди ворожих воїнів. А гігантський хижак, вигулькуючи раптово з-за скель, то збивав з ніг одного втікача, то роздирав іншого. -

Охоплені панікою, дхолі тікали геть від страшного місця. Жах перед неприродною появою хижака змішувався в їхній темній свідомості з жахом близької смерті. Сам вождь тікав щодуху. До уламра вернулися вся його прудкість і сила. Стрибаючи, мов леопард, він легко наздогнав утікачів, і здоровенна довбня опускалася, піднімалася і знову опускалася над ворожими головами.

Коли дхолі дісталися нарешті до свого сховку серед каміння, їх залишилося тільки семеро. Решта валялася в траві убиті або важко поранені.

— Хай Зур спинить печерного лева! — гукнув Ун.

Сховані за кам’яною огорожею, вороги знову ставали небезпечними. Розпач додавав їм хоробрості. Крізь прогалини між брилами гострі рогатини вогневиків могли завдати печерному леву смертельної рани.

Звір без опору дозволив Зурові повести себе. Скрізь валялися тіла убитих. Лев спокійно схопив здобич і подався з нею до свого лігва.

Якийсь час син Тура стояв у нерішучості. Потім сказав другові:

— Хай Зур іде за печерним левом до його лігва. Він вернеться через верхню печеру і передасть жінкам, щоб вони були напоготові.

Ва з гігантським хижаком зникли серед скель. Ун заходився збирати дротики, витягаючи їх з тіла убитих ворогів. Потім поволі вернувся до притулку вогневиків. Він бачив ворогів у прогалинах між брилами і міг легко вбити ще кого-небудь із них. Але душа Нао була в ньому, сповнена великодушності до переможених.

— Чому дхолі напали на лісовиків? Навіщо вони хотіли вбити Уна і жінок-вовчиць?

У гучному голосі уламра бриніла журба. Вогневики мовчки дослухалися до його слів. Ворожий вождь на мить майнув між брилами і подав гасло до атаки, але Ун показав йому пращу і сказав:

— Син Тура дужчий за вождя дхолів! Він бігає швидше за нього і вміє вражати ворогів на відстані!

Нагорі на майданчику почулися звитяжні крики жінок. Вони спостерігали з майданчика за всім перебігом бою, бачили чудову появу царя звірів, та їхні прості серця були сповнені забобонного захвату.

Перша спустилася Джея, потім Ушр і всі інші жінки. Одна вовчиця залишилася охороняти печеру і глядіти дітей.

Жінки зібралися круг велетня уламра і з похмурою ненавистю дивилися на кам’яну огорожу. Вони пригадували перенесені страждання, загибель своїх сестер і кляли ворогів. Вогневики мовчали, але, сповнені відчайдушної рішимості, тримали напоготові рогатини.

Позиція їх була неприступна, і якби не Ун, вороги і зараз би зберігали перевагу в силі. Жодна жінка, окрім Ушр, не могла змагатися з найслабкішим ворогом. Вовчиці добре розуміли це і, хоч їх душила злоба, не підходили близько до ворожого притулку.

Зібравшись довкола пригаслого багаття дхолів, жінки заходилися кидати в нього сухостій, паліччя, хмиз. Огонь розгорівся з новою силою, осяявши савану. Деякі жінки почали кричати:

— Дхолі не сміють прийняти бій! Вони помруть з голоду й спраги!