Розділ «ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ»

— Як же Ун і Зур поєднаються?

Син Тура засміявся:

— Ми розширили прохід між двома печерами. Ун і Зур вийдуть по той бік скель і нападуть на вогневиків разом із своїм спільником.

— Хіба Ун і Зур мають спільника?

— Ун і Зур уклали спілку з печерним левом.

Ушр слухала ошелешена. Але її розум був простий, і жінка не стала морочити собі голови довгими роздумами. Довіра, яку вона мала до уламра, перемогла навіть цікавість.

Ун вів далі:

— Жінки не повинні спускатися на рівнину до того, як Ун подасть гасло! Інакше печерний лев розшарпає їх!

Джея, захоплена більше, ніж інші, не зводила з уламра блискучих від захвату й цікавості очей.

— А лев не може прийти з нижньої печери до верхньої? — запитала вона.

— Ні, прохід завузький для нього!

Останні барви зорі погасли на заході. Ясна зірка замиготіла вгорі. Ун спустився в нижню печеру.

Багаття вогневиків відкидало довкола лише кволі відблиски. Троє воїнів не спало. Решта поснули в огорожі з каміння, щоб забезпечити себе від несподіваного нападу. Двоє дозорців куняли. Третій, виконуючи наказ вождя, ходив довкола багаття, позираючи раз у раз на печеру.

Підкинувши в пригаслий вогонь кілька гілок, дозорець випростався і, глянувши вгору, побачив на майданчику людську постать. То була жінка. Перегнувшись через край майданчика, вона дивилася вниз. Дозорець простяг у її бік руку, озброєну рогатиною, і мовчки посміхнувся. Але посмішка тут же зникла з його обличчя. Внизу під базальтовим кряжем з’явилася друга людська постать, височезна, плечиста. Її годі було не впізнати. Якусь мить вартовий дивився й очам не вірив: як посмів уламр спуститися на рівнину? Потім він гукнув інших дозорців, і всі троє, потрясаючи рогатинами, зчинили тривогу.

Ун відірвався від скель і сміливо рушив до ворожого кострища. Наблизившись, він кинув у бік вартовиків загострену каменюку. Камінь влучив у голову одному дхолю, але тільки подряпав її. Ще одна каменюка зачепила плече другого дозорця. Люті крики залунали звідусіль, і вогневики почали вискакувати зі свого притулку. Тоді, випроставшись на весь свій зріст, син Тура пустив бойовий клич.

Запала коротка пауза. Вогневики стояли розгублено, позираючи то на уламра, то на довколишню місцевість. Нагорі, на майданчику, двоє жінок прилучилося до першої. Але на рівнині не було видно нікого, окрім Уна, озброєного довбнею та кількома загостреними каменюками. Вражений і сторопілий, вождь дхолів марно силкувався втямити, що все це означав. Кілька хвилин він стояв ні в сих ні в тих, невиразно відчуваючи якусь пастку. Але войовничий інстинкт узяв гору над обачністю. Горловий голос подав гасло до — атаки, і вогневики рушили вперед. Двадцять кремезних постатей кинулися до сина Тура.

Ун жбурнув останню каменюку і кинувся тікати. Але колишня прудкість, здавалося, підвела його. Найметкіші дхолі явно перевищували його у швидкості. Решта, збуджена гонитвою за вірною здобиччю, бігли трохи позаду. Іноді уламр спотикався. Іноді він ніби ціною величезного зусилля знову набирав швидкість і відривався від догонців. Вождь дхолів уже був за тридцять ліктів від утікача, коли вони добігли до краю базальтового кряжа. Вогневики звитяжно закричали.

З жалібним криком Ун метнувся вбік і сховався серед скель. Ці скелі утворювали тут кілька проходів, що завершувалися на півдні широким коридором.

Вождь зупинився, оглянув довколишню місцевість і звелів воїнам загородити вхід до лабіринту, а решті — вести далі переслідування.

— Смерть дхолям!