Розділ «ПО ВОГОНЬ»

Агу напав перший, але в свій удар не вклав повної сили, бо не цим сподівався перемогти сина Леопарда. Так само, не напружуючись, одбився ударом збоку й Нао. Дрюки гучно вдарилися один об одного. Одразу ж потім Агу стрибнув праворуч і напав на високого мисливця з такою силою, що його дрюк міг би строщити голову не те що людині, а й будь-якому звірові. Але його дрюк лише свиснув у повітрі, бо Нао знову ухилився, б’ючи противника своїм дрюком зверху. Удар був такий дужий, що сам би

Фаум захитався, Агу ж наче вріс ногами в землю, Тепер він відскочив назад.

Вони знову стояли віч-на-віч, ніби ще й не починали бійки. Але в них самих боротьба не вгавала. Кожен добре знав, з яким страшним ворогом він б’ється; кожен усвідомлював, що досить одного непевного руху, і він заробить собі смерть — смерть, гіршу, ніж від тигра, ведмедя чи лева, а вони ж несвідомо боролися за те, щоб на безліч віків дати перемогу тому племені, що піде від Гамли.

Агу відновив бійку, хрипко ревучи. Вся його сила скупчилася в його руках, і він з розмаху опустив довбню; бажаючи рознести вщент супротивника. Відскакуючи, Нао підставив свою зброю. Він одвернув удар, але один із сучків устиг глибоко дряпнути йому плече. Полилася кров і залила уламрові руку. Певний, що цього разу він уб’є того, кого вирішив знищити, Агу знову звів свого дрюка і з дикою люттю замахнувся…

Замах був такий сильний і різкий, що Агу похитнувся. В ту ж мить, зловісно вигукнувши, ударив Нао. Череп Агу брякнув, як дубовий оцупок, і волохате тіло поточилося, новий удар прибив його до землі.

— Не матимеш Гамли! — ревнув переможець. — Не побачиш знову ні племені, ні болота і вже ніколи не грітимешся біля Огню!

Агу підвівся. Його міцний череп був залитий кров’ю, права рука висіла, як зламана гілляка, ноги тремтіли. Але в очах палала скажена злоба, і він лівою рукою знову вхопився за дрюк і знову ним замахнувся востаннє. Але Нао вибив його з рук Агу на десять кроків.

Схиливши голову, Агу чекав смерті.

— Агу трощив голови й серця своїм ворогам! — пробелькотів він. — Агу ніколи не дарував життя тим, хто сварився з ним за здобич чи яку вигоду. Всі уламри тремтіли перед ним.

Це був останній зойк його темної свідомості, і, кони б він міг тішитися в своїй поразці, він би з того потішився. Агу вважав за правило ніколи нікого не милувати і тим ущент нищити плани лукавої помсти переможених. Отже, своє життя він вважав за бездоганне… Коли перший смертельний удар гупнув йому на голову, він навіть не застогнав; крики болю вирвалися лише тоді, коли згасла думка і на землі лишилося саме тепле тіло.

Після цього переможець пішов добивати інших волоханів.

І тут йому здалося, що сила всіх трьох синів Зубра перейшла в нього одного. Він повернувся до річки, прислухаючись, як гучно калатає його серце. Тепер ніхто не одніме у нього життя. А кінця йому він і не бачив.

Розділ одинадцятий

ПРЕДКОВІЧНОЇ НОЧІ

З великою тугою щовечора проводжали уламри сонце. Коли самі зорі лишалися на небі або ж місяць ховався за хмари, вони почували себе надзвичайно нещасними й нікчемними. Скупчившись на ніч у якійсь печері чи під виступом якоїсь кручі, вони в холодній пітьмі мріяли про Вогонь, що нагрів би їх своїм теплом і прогнав би від них лютих звірів. Дозорці не випускали зброї з рук, повсякчасна обережність і побоювання виснажували їх мозок і тіло; вони знали, що на них завжди можуть напасти несподівано.

Надійшов один вечір, що здався їм особливо гнітючим. Вітер розігнав хмари. Голосно завиваючи, гасав він по пожовклій траві та голих деревах. Велике червоне сонце, наче горб на заході, ще освітлювало місцевість. Плем’я, тремтячи, сходилося докупи, щоб не так сумно було перебувати темряву ночі. Плем’я почувало своє слабосилля і тужило за тими днями, коли весело гуло полум’я, поїдаючи сухий хмиз. В ті часи смерком плив дух печеного м’яса, тепла радість хвилювалася в грудях, вовки блукали полохливо, а ведмідь, лев і леопард трималися осторонь, забачивши блискучого звіра.

Сонячне проміння слабшало і поволі згасало на безхмарному небі. Нічні звірі вийшли на лови.

Старий Гун, який постарішав ще більше в це лихоліття, глибоко й сумно зітхнув:

— Гун бачив своїх синів і синів своїх синів, і в уламрів завжди був Огонь. А тепер нема більше Огню… і Гун помре, не побачивши його знову.

Западина під скелею, де нині ховалося плем’я, була глибока, наче печера. Тихої погоди це був би дуже добрий захисток, тепер же холодний вітер студив груди.