Сніги Кіліманджаро

— Випий бульйону, я прошу,— лагідно сказала вона.

— Ну, давай уже.

Бульйон був надто гарячий. Довелося тримати чашку в руках, чекаючи, поки охолоне, а вже тоді одним духом, не похлинувшись, він влив у себе все до краплі.

— Ти чудова жінка,— сказав він.— Не зважай на мене. Вона повернула до нього обличчя, так добре знане й люблене з фотографій в «Острозі» та «Місті й маєтку», тільки трохи поблякле від алкоголю, тільки трохи змарніле від любосних утіх; але в «Місті й маєтку» ніколи не показували тих гарних грудей, ані тих пишних стегон, ані рук, що так приємно пестили йому спину. Дивлячись на її знайому лагідну усмішку, він знову відчув наближення смерті. Та тепер то не був раптовий вир, а наче подув вітру, що, сколихнувши полум'я свічки, здіймає його догори.

— Нехай потім винесуть мій москітник і почеплять над ліжком, а поруч запалять вогнище. Я сьогодні ночуватиму просто неба. Зрушати з місця ні до чого. Ніч ясна, і дощу не буде.

То ось воно як помирають — у шепоті, що його й сам ледве чуєш. Ну що ж, сварок більше не буде. Це він твердо обіцяє. Він не стане псувати того єдиного, чого ще не звідав у житті. А проте, мабуть, таки зіпсує. Адже завжди все псував. А може, й не зіпсує.

— Ти можеш писати під диктовку?

— Ніколи не пробувала,— відказала вона.

— А втім, байдуже.

Однаково часу вже нема, хоч усе, здається, так щільно вляглося, що можна вмістити в один абзац — аби тільки він зумів добре все те висловити.

На горі понад озером стояв рублений дім, зашпарований білим вапном. На жердині біля дверей висів дзвоник, що скликав родину до столу. За домом було поле, а за полем — ліс. Від дому до причалу збігав ряд струнких тополь. Ще ряд тополь тягся вподовж мису. Понад узліссям ішла дорога нагору, і при тій дорозі ти збирав ожину. Потім рублений дім згорів, і всі рушниці, що висіли над каміном на кілочках з оленячих ратиць, також згоріли, і їхні стволи без прикладів, з розтопленим свинцем у магазинних коробках, довго ще лежали серед купи попелу, що його брали на луг для великих миловарних казанів, і ти спитав дідуся, чи можна ними погратися, а він не дозволив. Авжеж, то й тепер були його рушниці, і він так і не купив нових. І відтоді більше не полював. Дім відбудували на тому самому місці, тепер уже з брусів, потім побілили, і з ганку ти бачив ряд тополь і озеро за ними; але рушниць у домі вже ніколи не було. Рештки тих рушниць, що висіли колись на оленячих ратицях у старому рубленому домі, валялися надворі в купі попелу, і ніхто їх більше не чіпав.

Після війни ми орендували в Шварцвальді струмок, у якому водилася форель, і до нього було дві дороги. Одна — спершу низом, через долину, що починалася від Триберга, між тінястими деревами обабіч білого путівця, а далі — бічною стежкою, що вела в гори, повз невеликі ферми з високими шварцвальдськими будинками, аж поки та стежка виходила до струмка. Звідти ми й починали рибалити.

Друга дорога стрімко підіймалася вгору до узлісся і далі йшла верхами через сосновий бір, а там спускалася до луки й, перетнувши її, виходила до місточка. На берегах струмка росли берези, і він був хоч невеличкий, зате прозорий, бистрий, із заводями в тих міщях, де течія попідмивала коріння беріз. Власникові готелю в Триберзі випав добрий сезон. Там було дуже гарно, і всі ми заприятелювали між собою. А наступного року настала інфляція, і грошей, які він призбирав тоді, не вистачило навіть на те, щоб купити припасу й знову відкрити готель,— він повісився.

Це ще б можна продиктувати, але є й таке, чого не подиктуєш: площа Контрескарп, де квіткарки фарбували квіти просто серед вулиці, і фарба стікала на брук до автобусної зупинки; літні чоловіки й жінки, завжди п'яні від вина та прокислих вичавок; змерзлі дітлахи з зашмарканими носами; дух брудного поту, злиднів і пияцтва в «Кафе-дез-Аматер»; повії в «Баль-Мюзет», над яким вони тоді жили. Консьєржка, що приймала в своїй комірчині солдата республіканської гвардії, а тим часом його каска, прикрашена волосяною китицею, лежала на стільці. Пожилиця з кімнати навпроти, в якої чоловік був спортсмен-велосипедист,— як вона зраділа того ранку в молочній, коли розгорнула «Авто» й прочитала, що він здобув третє місце в перегонах Париж — Тур, у своєму першому великому змаганні. Вона почервоніла, засміялась і, вимахуючи жовтою спортивною газеткою та плачучи з радості, побігла до себе нагору. Чоловік орендаторки «Баль-Мюзет» був шофер таксі, і коли йому, Гаррі, доводилося відлітати вранішнім літаком, той будив його, стукаючи в двері, і, перше ніж їхати, вони разом випивали по склянці білого вина коло цинкового прилавка в барі. Він знав тоді своїх сусідів у тому кварталі, бо всі вони були бідні.

У прилеглих до площі будинках жило два гатунки людей: п'яниці і спортсмени. П'яниці заливали свої злидні вином, спортсмени шукали розради в тренуванні. То були нащадки комунарів, що не вагалися в своїх політичних поглядах. Вони знали, хто розстрілював їхніх батьків, їхніх родичів, братів і друзів, коли версальське військо захопило місто після Комуни і нещадно карало всякого, хто мав мозолясті руки, носив картуз чи вирізнявся ще якимись прикметами робочої людини. І серед тієї бідноти, у тому кварталі навпроти крамнички торговця кониною та кооперативної винарні, він написав свої перші сторінки, започаткувавши ними те, що вважав тоді за справу свого життя. Жоден інший район у Парижі не був йому такий любий, як цей: його крислаті дерева, старі поштукатурені будинки з коричневими панелями внизу; довгастий зелений автобус на круглій площі; пурпурова фарба, що спливає з квітів на бруківку; несподіваний спуск на вулиці кардинала Лемуана, що круто збігає з горба до Сени, а з другого боку — тісний, перелюднений світок вулиці Муфтар. Вулиця, що веде нагору до Пантеону, і ще одна, якою він завжди їздив на велосипеді,— єдина заасфальтована вулиця в тому районі, рівна й гладенька під шинами, з високими вузькими будинками і дешевим готелем, де вмер Поль Верлен. У їхньому тодішньому помешканні було тільки дві кімнати, і він наймав кімнату в тому готелі, на останньому поверсі, за шістдесят франків на місяць,— там він писав, і з вікна йому було видно дахи, димарі й усі паризьки пагорби.

З вікон їхнього помешкання можна було побачити не багато. Насамперед — крамничку вугляра, що продавав також і вино, кепське вино. Позолочену конячу голову над дверима м'ясної крамнички, червоно-жовті туші у її вітрині та ще зелений фасад винарні, де вони купували вино — добре, а до того й дешеве. Решту краєвиду становили поштукатурені стіни та вікна сусідів. І, бувало, вечорами, коли хтось падав п'яний серед вулиці й лежав, сопучи й стогнучи, у суто французькій ivresse[5],— хоч такої, казали, нібито зовсім не існує,— ті сусіди відчиняли вікна, й чути було їхню розмову.

«Де поліцай? Коли не треба, той лобур завжди тут. Певне, спить з якоюсь консьєржкою. Знайдіть його хто-небудь.— Аж ось хтось виплюхує з вікна відро води, і стогін затихає.— Що там таке? Вода. Оце діло». І вікна зачиняються.

Марі, його femme de ménage[6], нарікає на восьмигодинний робочий день: «Коли чоловік працює до шостої, то, йдучи додому, він вип'є чарчину і грошей не розтринькає. А тепер він працює лише до п'ятої, то напивається щовечора, і вдома ніколи нема й мідяка. Кажу вам — те скорочення нам, жінкам, тільки на горе».

— Може, дати тобі ще бульйону? — спитала в нього жінка — тут, тепер.

— Ні, дякую. Бульйон чудовий.