Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА Поклик з минулого»

— Ходімо зі мною, вже приїхали наші.

— Я хочу побути на самоті, — глухо сказав Василій. — Болить моє серце. Дай трохи спочину…

— Ну, гаразд, — ніяково сказав Коля. — Посидьте. А я покличу вчителя.

Хлопець побіг до школи. З чорної хмари линув дощ. Коля вскочив до коридора головного корпусу. Туди вже заходили веселі учні. За ними з’явився на порозі високий широкоплечий Максим Іванович. Він побачив Колю, тріпнув кучерявим чубом. У сірих очах майнули лукаві вогники.

— Ну що? — загримів він. — Виграв чи програв? Що відкопав у підземеллі?

— Максиме Івановичу, я одкопав людину, — схвильовано мовив Коля. — Старий чоловік. Ми з фельдшером його помили, переодягли. Фельдшер побіг по лікаря, а я… пояснював йому дещо, розпитував. А тепер він там, під грозою. На кручі. Ви розумієте, цілий вік в анабіозі? Якийсь дивний.

— Ти не хворий? — непевно запитав учитель. — Га? Щось щоки в тебе червоні.

— Та не жартуйте! Побігли! — скрикнув хлопець. — А то хтозна, що він зробить!

— Тоді за мною! — скомандував учитель. — Не всі. Ти, Колю, Володя, Ніна!

Вони вискочили надвір. Прикриваючись плащами, побігли до кручі.

— Десь зник! Ага, сліди ведуть униз. Пішов до Дніпра.

— Вперед! — крикнув Максим Іванович.

Вони почали спускатись. По плащах торохкотіли великі краплі дощу. Під ногами дзюрчали струмки, поруч грізно ревів бурчак.

Сліди Василія вели аж на берег ріки. Ось уже видно його мокру, скулену постать. Воскреслий простягав руки до неба, стогнав:

— Дівчинко з сірими очима… Де ти? Чому я не послухався тебе? Бідна моя. Радісна моя. «Вивчусь… спасатиму людей…» А я… душу спасав. І загубив її. Господи, нащо так тяжко караєш? Чому так пізно я збагнув?

Коля торкнувся його плеча.

— Не сумуйте! Все буде гаразд. З вами люди!

Він підвів обличчя. По щоках текли сльози.

— Ось він — страшний суд, — гірко сказав Василій. — Я ніс його з собою… в душі своїй…

Григір зустрівся з Василієм у садовій сторожці. Пришелець з минулого гостро, з-під сивих брів, поглянув на гостя. Певно, йому сподобалося відкрите, щире обличчя Бови, бо в очах його промайнула добра посмішка, біля вуст з’явилася страдницька зморшка.