Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Меч пітьми»

Потім стогін, постріли. Що це?

Марення? Сон?

Прокинутися. Розплющити очі. Не можна. Несила…

Хтось витягає її з машини, несе.

Чути тонкий тривожний свист. Крізь заплющені повіки пробивається примарне світло. її піднімають, кладуть на щось м’яке. Тиша. Потім м’які кроки, шамотіння.

Потужний свист. І знову спокій. Приміщення таке тісне, що нема чим дихати. Вогняні ножі крають її тіло на мільярди часток. Порожнеча.

Минають хвилини. Чи віки? Ніхто не скаже.

Чорна хвиля буття хлюпає, формує чуття, дає тіло. Вона відчуває знову тіло. Холодний камінь, запах цвілі. Неприємні різкі голоси.

— Хто вона?

— Біснувата. Що говоритиме — не звертайте уваги. Опанована дияволом.

— Навіщо вона мені? — запитав невдоволений жіночий голос.

— Не тобі, а мені! — різко заперечив чоловічий тенор. — Ось маєш.

— Це інша справа, — зраділа жінка. — Будь спокійний, вона звідси не вийде.

— Прощай, свята матінко, — пролунав іронічний голос. — Бережи її. Не муч, але й ока не спускай.

Загриміли металеві двері.

Знову тиша. Незбагненність. І холодний ворожий морок…

Сергій Горениця відсунув аркушики з розрахунками, позіхнув. Вдоволено посміхнувся. Чудово! Все збігається. Що покаже практика? Він певен. Тривога є. Сумнівів нема. Чому тривога? Бо це стрибок в незвідане, таємниче. Ніхто не знає, що очікує там шукача. Ворог чи друг?

Сергій підвівся з крісла, підійшов до вікна, відсунув фіранку. На тлі неба бовваніла Печерська лавра, виблискувала золотом у сяйві прожекторів. Похитав головою. Яке химерне поєднання — старовинна дзвіниця і електрика. Постаті богів у розцяцькованих шатах і юрби туристів. Як все змішалося!

Спадщина різних віків, поглядів, ідей, уподобань, традицій. Людство несе її на плечах, не може скинути. Вузька стежечка, довкола стіни. Народження — смерть. Безмір над головою, а шлях туди неймовірно важкий! Кілька ракет, десяток польотів! І все! Схоже на малювання картини голкою в повітрі. Не залишається сліду. І знову амбіція людська щезає, і вчені розуміють, що не підкорено природу, що космос залишається непізнаний, невідомий, ворожий, що необхідно шукати інших шляхів.

Лавра! Там теж поховані цілі покоління шукачів дороги в безмір. Жадоба осягнути ідеал, піднятися до святості, мудрості. А в житті — цинізм, юрби молільників і безсилля омріяного бога. Безмір мовчав. Дзвіниці, блискучі бані прагнули до неба, втілювали в собі мрію людського духу до краси, до єдності і завмирали на віки, ніби надгробні пам’ятники забобонам і померлим сподіванням.