— У-у-у. Правильно! Це діло.
— Тоді гайда до роботи!
О пів на шосту на літаку вже кінчали встановлювати паруси. Розпустили парашути і натягли їх між тросами, що йшли од крил, а крім того, пристосували щоглу, зв'язавши для цього весла від кліпербота. Марко, що звик мати діло з парусами, виявив неабияку вправність і дістав за це похвалу та подяку від Бариля. О шостій годині літак уже йшов під парусами з швидкістю понад три милі. Бариль сидів за штурвалом і досить вдало правив стерном, немов завжди плавав на такому літаку-паруснику.
Ясю посадили в кабіну спостерігача, а Петимко й Марко вмостилися верхи на фюзеляжі.
Це було не дуже зручно, але при тій швидкості, з якою посувався літак, цілком терпимо. Якби це було під час польоту, то їх би враз зірвало струменем повітря, тепер же вони почували себе приблизно так, наче сиділи на кормі човна, поспускавши ноги за борт.
За півгодини плавання Марко, розглядаючи обрій у бінокль, побачив якусь чорну крапку трохи вліво від них. Петимко, глянувши в тому ж напрямку, підтвердив Маркові спостереження.
— Пароплав? — спитав пілот.
Штурман і юнга майже впевнено стверджували це. Коли ж стали підпливати, то в обох з'явився сумнів. Якесь дивне судно, здавалося, стояло на місці.
— Може, то підводний човен? — спитав Бариль і, стривожений цією думкою, взявся за бінокль. Проте, добре роздивившись, впевнився, що то не човен. Коли літак-парусник ще ближче підплив до судна, стало ясно, що то пароплав, бо між двома щоглами вирисувалась труба. Тільки пароплав цей чомусь дуже глибоко сидів у воді.
— Мабуть, з ним трапилося щось неприємне, — говорив штурман, продовжуючи розглядати пароплав у бінокль.
— Там «ОВ» чи «ОУ», не видно? — спитав пілот.
— А от підійдемо ближче, то й побачимо. Наближався вечір, вітер почав спадати і, наче на зло, зовсім вщух, коли літак опинився приблизно за півмилі від пароплава.
Тепер уже ясно бачили, що пароплав був папівзатоплений. Жодних ознак життя на ньому не помічалося: з труби не йшов дим, ніхто не ходив по верхній палубі, що лежала майже нарівні з водою. Ніякі прапори-гасла не майоріли на щоглах.
— Мабуть, його залишили, — сказав штурман, — а він усе не потопає.
— Ти думаєш, що він скоро може затонути?
— Хтозна. Мені здається, відколи ми його бачимо, він не заглиблюється більше.
— А коли б до нього підпливти на кліперботі й оглянути уважніше, це дуже небезпечно?
— Обережно все можна. Давай я поїду туди.
— Дивись, щоб не потягло й тебе на дно разом з ним.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шхуна «Колумб»» автора Трублаїні Микола на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 41. Приємного читання.