Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Тоді всі стали просити географа розповісти про свої пригоди. І, дивна річ, цей балакун виявив надзвичайну стриманість; доводилось, так би мовити, витягати з нього кожне слово. Паганель, котрий завжди залюбки розказував, давав тепер на запитання друзів ухильні й скупі відповіді.

“Підмінили мого Паганеля”, — думав Мак-Наббс.

Справді, шановний учений поводився вельми дивно. Він повсякчас щільно загортався в широченний плащ із форміуму й уникав пильних чи цікавих поглядів. Всі зауважили, що він дуже бентежився, ледве мова заходила про нього, і тоді з делікатності вдавали, наче нічого не помічають. А втім, коли Паганелева особа не була в центрі розмови, до нього поверталась його звичайна жвавість.

Що ж до його пригод, то лише таке він визнав за можливе розказати своїм товаришам, котрі посідали навкруг нього попід палями огорожі.

Після вбивства Кара-Тете Паганель, як і Роберт, скористався із заколоту серед тубільців і кинувся за межі укріплень па. Але менш щасливий, ніж юний Грант, він потрапив до якогось маорійського табору. Ватажок цього племені, високий на зріст, з розумним обличчям, явно був багато освіченіший за своїх воїнів. Він говорив правильною англійською мовою й привітав новоприбулого, потершися з ним носами.

Спершу Паганель не міг збагнути, мають його за бранця чи ні, але пересвідчившись, що ватажок племені хоч і чемно, проте невідступно повсюди його супроводить, він зрозумів своє становище.

Цей ватажок, на ймення Гігі, себто “сонячний промінь”, був зовсім не лихий на вдачу. Окуляри й далекоглядна труба географа, видимо, сприяли тому, що він склав собі дуже високу думку про Паганеля; він вирішив прив’язати його до своєї особи не лише доброзичливістю, але й міцними мотузками з форміуму. Надто вночі.

Так тривало довгих три дні. Як же обходились з Паганелем, добре чи зле? “І так, і ні”, — казав географ, не вдаючись до подробиць. Словом, він опинився в полоні, і, за винятком загрози негайної страти, йому можна було позаздрити не більше, ніж його товаришам.

На щастя, одної ночі він примудрився перегризти мотузки й утекти. Він спостерігав здалеку похорон маорійського ватажка, знав, що його поховано на вершині Маунганаму і що на гору накладено табу. Саме там він і поклав собі сховатися, не бажаючи покинути країну, де залишалися в полоні його товариші. Небезпечна втеча його закінчилася щасливо. Попередньої ночі він добрався до могили Кара-Тете й очікував тут, збираючись на силах, поки якась чудесна оказія не визволить його друзів.

Ось що розповів Паганель. Та чи, бува, не приховав він умисне якихось обставин свого перебутку в тубільців? Замішання географа не раз наводило на таку думку. Проте його сердечно вітали з щасливим визволенням, і, віддавши таким чином належне минулому, всі повернулися до сьогочасного.

Втікачам ще й досі загрожувала страшна небезпека. Тубільці, не насмілюючись зійти на Маунганаму, сподівалися, що голод і спрага змусять врешті їхніх полонених здатися. Це було справою часу, а терпіння дикунам не позичати.

Гленарван добре усвідомлював труднощі їхнього стану, але він вирішив чекати сприятливих обставин, а якщо потрібно, то й створити їх.

Насамперед Гленарван запропонував старанно обстежити Маунганаму, цю імпровізовану фортецю, не для того, звісно, аби її захищати — облоги боятись не доводилось, — але щоб з неї вибратися.

Гленарван разом з майором, Джоном, Робертом і Паганелем точно виміряли й оглянули гору. Вони дослідили, в якому напряму йдуть стежки, круті вони чи положисті, обдивилися схили. Гірський кряж з милю завдовжки, що поєднував Маунганаму та пасмо Вагіті, спускався, поволі понижуючись, в долину. Його вузький і примхливо покручений гребінь був єдиною приступною дорогою, якщо доведетьея тікати. Коли втікачі пройдуть там непомітно під захистком нічної темряви, то, може, їм пощастить, вислизнувши від тиаорійців, добратися до глибоких долин в горах Вагіті.

Проте на цьому шляху на мандрівників чигало багато небезпек. В долішній частині дорога проходила на відстані пострілу з рушниці. Тубільці могли відкрити з найнижчих укосів перехресний вогонь, і крізь його щільну мережу ніхто не пройшов би безкарно.

Коли Гленарван і його друзі, насмілившись, дійшли до найнебeзпечнішого місця гребеня, дикуни зустріли їх дощем свинцю, який, на щастя, нікого не зачепив. Підхоплені вітром, біля них упали кілька клейтухів. Вони були зроблені з якогось друкованого паперу. Паганель з чистої цікавості підняв одного клейтуха й насилу добрав, що там надруковано.

— Чудово! — вигукнув він. — Знаєте, друзі, чим ці тварюки набивають свої рушниці?

— Ні, Паганелго, — відповів Гленарван.

— Якщо вони звичайно використовують книги в такий спосіб, то мені вельми шкода їхніх місіонерів. Нелегко їм буде заснувати маорійські бібліотеки!

— А яким текстом з біблії дикуни стріляли в нас? — спитав Гленарван.