Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ну а як ви пояснюєте це явище, пане Паганелю? — спитала Гелена.

— Я не пояснюю його, а тільки засвідчую факт. Очевидно, все залежить від того способу, яким кидають бумеранг, і від його особливої форми. А цей спосіб — то вже таємниця австралійців.

— В усякому рзі, це надто хитромудра вигадка… для мавп, — додала Гелена, глянувши на майора, котрий похитав головою, як людина, що її ще не зовсім переконали.

Однак час минав, і Гленарван вирішив, що далі затримуватися не слід; він хотів був попросити своїх супутниць увійти до фургона, коли раптом прибіг дикун і збуджено щось вигукнув.

— Ого, вони побачили казуарів! — сказав Айртон.

— Он як! Будуть на них полювати? — спитав Гленарван.

— О, це конче треба подивитися! — вигукнув Паганель. — Видовище, мабуть, дуже цікаве. Можливо, вони знову пустять бумеранг.

— А що ви скажете, Айртоне? — звернувся Гленарван до боцмана.

— Я гадаю, сер, що це триватиме не довго, — відповів той.

Тубільці не гаяли ані хвилини. Адже забити казуарів — для. них справжнісіньке щастя. Племені на декілька днів стане їжі. Тому мисливці вдаються до найхитріших способів, аби захопити таку здобич. Але як без собак і рушниць спроможуться вони наздогнати й забити такого прудкого птаха? Оце й було найцікавіше в тому видовищі, що його зажадав побачити Паганель.

Ему, або казуар, а мовою тубільців “мурек”, вже потроху зникає з австралійських степів. Це великий птах заввишки два з половиною фути, його біле м’ясо нагадує м’ясо індички. Голова в казуара вкрита роговидною лускою, очі брунатні, дзьоб чорний, загнутий донизу: пальці на ногах озброєні міцними кігтями. Крила — справжні цурпалки, літати він не може; пір’я, чи скорше шерсть, дещо темніше на шиї і груднині. Та хоч казуар і не літає, зате він так швидко бігає, що може перегнати й найбаскішого коня. Отож узяти його можна тільки хитрощами, та й самому треба бути надзвичайно хитрим!

На заклик дикуна кільканадцять стрільців одразу розсипалися ланцюжком між синіми квітами індиго, які рясно вкривали мальовничу рівнину. Мандрівники збились купкою на узліссі біля мімозового гайка.

З півдесятка казуарів, сполоханих мисливцями, кинулись врозтіч і відбігли на якусь милю. Тоді головний мисливець племені, розгледівши, де осіли птахи, подав знак товаришам зупинитися. І коли ті простяглись на землі, він витяг із сітки дві майстерно зшитих докупи казуарових шкури і притьмом почепив їх на себе. Піднявши правицю над головою і наслідуючи ходу казуара, котрий шукає поживи, він рушив до пташиної зграї. Часом він зупинявся, вдаючи, що дзьобає зерно; часом збивав ногами порох, і його огортала хмара куряви. Всі ці витівки були дуже вдалі. Приглушене бурчання мисливця так скидалося на казуарів голос, що самі птахи взяли його за справжнє. Та ось дикун опинився серед безтурботної зграї. Раптом злетів угору його дубець — і п’ять казуарів із шістьох упали долі.

Мисливцеві поталанило. Лови закінчилися.

Гленарван, жінки, весь маленький загін попрощалися з тубільцями.

Розділ XVII

СКОТАРІ-МІЛЬЙОНЕРИ

Ніч мандрівники перебули спокійно і 6 січня, о сьомій годині ранку, вирушили далі через неосяжні простори округи Муррей. Вони їхали на схід, і їхні сліди тяглися степом прямо-прямісінько. Двічі вони перетинали стежки, прокладені скватерами, що простували на північ, і ці різні сліди неминуче б переплутались, якби підкови Гленарванового коня не полишали на піску чіткого відбитку трилисника — прикмети Блек-Пойнта.

Рівнину подеколи борознили порослі по берегах букшпаном примхливі річки, частенько зовсім висхлі. Вони брали початок на схилах Буффало-Ренгс, невисокого, але мальовничого тірського пасма, яке хвилястою смугою вирізнялося на видноколі.

Ухвалили дістатися туди до ночі. Айртон погнав биків, і, подолавши за день тридцять п’ять миль, вони дійшли, хоч і добре пристали, до підніжжя гірського кряжа. Під крислатими деревами напнули намета. Спала ніч. Повечеряли швидкома: після важкого перегону мріяли не так про вечерю, як про відпочинок.