Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Промивали ґрунт за допомогою вигаданого американцями приладу, так званої “колиски”: ящика у п’ять чи шість футів завдовжки, який скидався на відкриту труну, з двома відділками. У першому відділку один над одним розміщено декілька решет, що нижче, то густіше. Другий відділок мав особливу форму — звужувався донизу. В верхнє решето насипали пісок, тоді наливали води й починали руками гойдати “колиску”. Камінці залишались на першому решеті, дрібний пісок і золоті зернятка — на інших, густіших, а розріджена земля разом з водою виходила геть крізь вузький отвір у денці другого відділку. От яким приладом користувались шукачі золота за тих часів.

— Але його ще треба було придбати, — зауважив Джон Манглс.

— Звичайно таку колиску купували в тих, хто забагатів чи, навпаки, зруйнувався, або ж обходилися без неї, — відповів Паганель.

— Чим же тоді її заміняли? — спитала Мері Грант.

— Залізним листом, дорога Мері, звичайним залізним листом. Вони за його допомогою віяли землю так, як віють збіжжя, тільки замість пшениці назбирували іноді зерна золота. В перший рік видобутку золота чимало емігрантів збагатилось, не витрачаючись на інші прилади. Бачите, друзі, то були чудові часи, хоч пара чобіт і коштувала сто п’ятдесят франків, а за склянку лимонаду платили десять шилінгів! Завжди виграє той, хто приходить перший. Золота було скрізь досхочу — і на поверхі землі, і на дні струмків, що текли по золотому руслу, навіть на вулицях Мельбурна: настилаючи брук, уживали дрібний золотоносний пісок. Отож з 26 січня до 24 лютого 1852 року з гори Олександр до Мельбурна перевезли під державним конвоєм дорогоцінного металу приблизно на 8 мільйонів 238 тисяч 750 франків. Це становить пересічно 164 тисячі 725 франків щоденного видобутку золота.

— Майже стільки, скільки дістає на свої потреби російський імператор, — сказав Гленарван.

— Ото бідаха! — зітхнув майор.

— А траплялося таке, щоб хто враз забагатів? — спитала Гелена.

— Звичайно, інколи.

— І ви, шановний Паганелю, чували про такі випадки? — спитав Гленарван.

— Аякже! — відповів Паганель. — 1852 року в окрузі Баларат знайдено самородок вагою в п’ятсот сімдесят три унції, інший, в Джісленді — в сімсот вісімдесят дві унції, а 1861 року натрапили на кавалок, що заважив вісімсот тридцять чотири унції. Врешті в тому ж Балараті якийсь рудокоп знайшов самородок вагою в шістдесят п’ять кілограмів, що становить, рахуючи 1722 франки за фунт золота, 279 тисяч 825 франків! Змах заступа, який приносить одинадцять тисяч франків щорічної ренти, оце-то справжній змах!

— Цікаво, наскільки зріс світовий видобуток золота відтоді, як діють ці копальні?

— спитав Джон Манглс.

— Зріс надзвичайно, любий Джоне. Коли видобуток золота становив на початку століття лише сорок сім мільйонів франків на рік, то тепер в Австралії, Азії, Європі й Америці добувають золота на дев’ятсот мільйонів, мало не мільярд.

— Отож, пане Паганелю, — мовив Роберт, — може, тут, де ми оце стоїмо, під нашими ногами, заховано багато золота?

— Так, мій любий, ти кажеш правду — цілі мільйони! І ми їх топчемо, але топчемо тільки тому, що зневажаємо золото!

— То Австралія — щаслива країна?

— Ні, Роберте, — відказав географ, — багаті на золото країни не бувають щасливі. Вони породжують нероб, а не дужих, завзятих і працьовитих людей. Поглянь на Бразілію, Мексіку, Каліфорнію, Австралію. На що перевелись вони у дев’ятнадцятому столітті? Затям, хлопчику мій: найжиттєздатніша не країна золота, а країна заліза!

Розділ XV

“АВСТРАЛІЙСЬКА Й НОВОЗЕЛАНДСЬКА ГАЗЕТА”