Розділ «Частина шоста КАПІТАН СІЛВЕР»

— Хоч я й старий туман, але дещо вже второпав, — сказав Сілвер. — Це ж компас! Онде й вершина Острова Кістяка випинається, мов зуб. Перевірте-но за компасом, куди показують ці кістки.

Перевірили. Кістяк і справді був випростаний у бік того острова, і компас підтвердив напрямок на схід-південь-схід і схід.

— Так я й думав! — вигукнув кухар. — Це наче вказівна стрілка. Значить, отак навпрямки Полярна зоря і веселі долари. Але побий його грім, — коли я згадаю Флінта, мене аж морозом обсипає! Це ж один з його жартів, нема сумніву. Матросів було шестеро, а він один, і він повбивав їх усіх. А потім одного мерця приволік сюди й поклав за компаса, хай йому чорт!.. Довгі кості, руде волосся… Ге, та це ж хіба Еллардайс, чи що! Ти пам'ятаєш Еллардайса, Томе Моргане?

— Аякже, — відповів Моргай, — добре пам'ятаю! Він ще гроші мені завинив та й забрав мого ножа, коли їхав на острів.

— Тоді цей ніж повинен десь тут бути, — озвався інший матрос. — Флінт не такий був, щоб трусити чиїсь кишені. А птахам ніж ніби ні до чого…

— Ай правда, хай тобі чорт! — вигукнув Сілвер.

— Але тут нічого немає, — сказав Меррі, обмацуючи землю біля кісток. — Ані тобі мідяка, ані тавлинки. Щось воно дивно.

— Таки й справді, щоб йому всячина! — погодився Сілвер. — І дивно, і якось мулько. А знаєте, браття, коли б Флінт був живий, кепсько довелося б нам з вами. Їх було шестеро — нас так само шестеро, — і ось від них лишилися самі кістки.

— Ні, він помер. Я його цими своїми баньками бачив мертвим, — озвався Моргай. — Біллі привів мене глянути. Флінт лежав з мідяками на очах.

— Мертвий-то він мертвий, це звісна річ, — сказав пірат з пов'язкою на голові. — Та якщо чийсь дух і має бродити по землі по смерті, то це таки Флінтів. Бо ж Боженьку мій, до чого важко він помирав, цей Флінт!

— А так, помирав він недобре, — підтвердив інший. — То скаженів, то вимагав рому, то заводив пісню. Він її одну тільки й знав, оцю „П'ятнадцять хлопців на скрині мерця“. Правду кажучи, мені не люба ця пісня від тих часів. Було тоді спекото, віконце відчинене, і чутно, як він горлає її на весь голос, хоч сам уже одною ногою був у могилі.

— Рушаймо вже, рушаймо! — сказав Сілвер. — Годі цих балачок. Він помер і не розгулює по світу, це певно. Та й привиди коли блукають, то тільки ночами, а нині день… Знаєте, від дурних розмов голова сивіє. Гайда вперед, на нас чекають дублони.

І ми, звісно, рушили далі Але хоч сонце світило яскраво, пірати вже не розбігалися й не перегукувалися голосно, як раніше, а йшли, збившись у купку й озивались один до одного стиха: мертвий моряк нагнав на них неабиякого жаху.

Розділ XXXII

ШУКАННЯ СКАРБІВ. ГОЛОС СЕРЕД ДЕРЕВ

Опинившись на верховині, ми посідали на землі перепочити, бо одне, що нас прикро вразив кістяк, а друге, що Сілверові й хворим треба було віддихатись.

Плато трохи спадало на захід, і з того місця, де ми сиділи, відкривався широкий краєвид на обидва боки. Попереду за верхівками дерев виднів Лісистий мис, облямований шумовинням прибою. Позаду лежали протока й Острів Кістяка, з-за якого за виступом берега й низовиною на сході леліла просторінь чистого моря. Просто перед нами підносилася Підзорна Труба, наїжачена соснами й перекраяна темними проваллями.

Навкруги стояла тиша, тільки чути було віддалений гуркіт прибою та в кущах дзижчання незліченних комах. Ані людини ніде, ані вітрила на морі. Розлогі довколишні простори ще й посилювали почуття самотності.

Сілвер, сидячі на землі, вимірював щось за компасом.

— Осьде три високих дерева, — сказав він, — і всі вони на прямій лінії від Острова Кістяка. „Схил Підзорної Труби“, гадаю, отам нижче. Тепер і дитина змогла б знайти скарб. Але, як на мене, спершу треба підобідати.