- Аж тепер смерть наша! - сказав Максим, обтираючи о кожух забитого, при його ногах лежачого монгола свій кровавий топір.- Товариші, сміло до остатнього бою!
Та й сміло ж виступили вони! Добуваючи остатніх сил, ударили на монголів і, невважаючи на некорисну, згористу місцевість, що сприяла монголам, ще раз змішали їх, ще раз завдали їм велику страту. Але монголи силою свого розгону поперли їх у долину і розбили їх ряди. В геройській обороні падали молодці один за другим, тільки Максим, хоч бився, як лев, прецінь не мав іще рани на своїм тілі. Монголи уникали його, а коли тислися на нього, то тільки в надії витрутити йому оружжя з руки і взяти його живого. Такий був виразний наказ
Ту-гара Вовка.
Ось наступив і другий відділ монгольський з долини; молодців стиснено в тій безвихідній кам'яній кліті, приперто їх до стіни, і лиш тілько вільного місця було перед ними, кілько могли його зробити своїми мечами та топорами. Але руки їх зачали ослабати, а монголи пруться і пруться на них, мов хвилі повені. Вже деякі, стративши всяку надію і бачачи неможливість дальшої боротьби, наосліп кинулися в найгустіші ряди монголів і в одній хвилі погибали, розсікані топорами. Інші, шепчучи молитви, тулилися ще до стіни, мов вона могла дати їм яку-небудь поміч; треті хоть і ніби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами, і смертельні удари монголів заставали їх уже трупами, нечутливими й бездушними. Тільки невеличка горстка найсильніших - п'ять їх було,- окруживши Максима, держалися ще просто, мов шпиль скали серед розгуканої заливи. Три приступи монголів відбила вже та горстка, стоячи на купі трупів, мов на башті; вже мечі й топори в руках героїв затулилися, одіж їх, руки й лиця скрізь заплили кров'ю, але все ще різко й виразно відзивався голос Максима, що загрівав товаришів до оборони. Тугар Вовк на-півгнівно, напів з подивом глядів на молодця згори.
- їй-богу, славний молодець! - сказав він сам до себе.- Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!
А потім, обертаючися до своїх монголів, що стояли над берегом яру, він крикнув:
- Далі, скачіть на них! Нехай скінчиться та різанина. Лиш сього (показав на
Максима) не тикайте!
І разом, мов важка скала, скочили монголи згори на не побіджену ще купку героїв і повалили їх на землю. Ще раз залунали скажені крики, ще борикалися напід-сили монголи з тухольцями, але недовго. На кождого з героїв навалилася ціла юрба монголів - і всі полягли головами. Тільки Максим сам-один стояв іще, мов дуб серед поля. Він розсік голову тому монголові, що скочив був на нього, і саме замахнувся на другого, коли втім якась сильна рука залізним стиском ухопила його ззаду за горло і кинула ним до землі. Упав, підступно повалений,
Максим, і над ним, почервоніле від гніву й натуги, нахилилося лице Тугара
Вовка.
- А що, смерде! - насмішливо кричав боярин.- Бачиш тепер, що я вмію додержати слова? Ану, діти, закуйте його в залізні пута!
- Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі! - сказав Максим.
Боярин зареготався і відійшов від нього давати порядок монгольському війську, якого число сильно змаліло в тій кровавій різанині. З головною частиною оставших іще монголів Тугар Вовк пішов до своєї хати; решті велів обсадити нещасний, тепер трупами завалений вивіз. Виділивши всіх здорових до стереження вивозу, сам він з невеличкою рештою і взятим до неволі Максимом мав вернутися до табору.
- Прокляті хлопи! - буркотів боярин, переглядаючи свої страти.- Скілько народу понівечили! Ну, але чорт бери монголів - їх не шкода! Коб тільки мені по тих трупах дійти до власті й сили,- обернувся б і я лицем проти них. Але сей поганець, сей Максим,- то мені борець! А хто знає, може, й він міг би послужити до моєї цілі? Треба використати його, коли його маю в руках. Він мусить служити нам за провідника в горах, бо чорт їх там знає, який се той їх шлях і чи нема де на нім яких манівців. Тепер, коли він у моїх руках, треба приєднати, вкоськати його троха, - хто знає, на що ще може він пригодитися.
А тим часом монголи готовили вже коней до від'їзду. Максиїл,- скований за руки і за ноги в тяжкі ланцюги, кровавий, простоволосий, із пошарпаною на шматки одежею,- сидів на камені над річкою, німий, з затиснени-ми зубами і з розпукою в серці. Перед ним на полі і в вивозі купами лежали не застиглі ще, пошматовані і кров'ю оббризкані трупи його товаришів і ворогів. Які щасливі були ті трупи! Вони лежали так тихо, так сумирно на своїй кровавій постелі, без гніву, без муки, без ворогування. Вони сміялись тепер зі всяких пут, із цілої сили великого Чінгісхана, а його кусень заліза зробив бездушним знарядом у руках дикої самоволі, жертвою крова-вої пімсти! Які щасливі були трупи! Вони, хоч покалічені, носили на собі образ і подобу людську,- а його оці пута в одній хвилі зробили скотиною, невольником!
- Сонце праведне! - кликнув у своїй душевній муці Максим.- Невже ж така твоя воля, щоб я гинув у кайданах? Невже ж ти так часто своїм ясним усміхом вітало дні моєї радості на те лише, щоб сьогодні повітати моє бездонне горе? Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а сталося опікуном тих лютих дикунів? . А сонце сміялося! Ясним, гарячим промінням воно блискотіло в калюжах крові, цілувало посинілі уста і глибокі рани трупів, крізь які витікав мозок, вистирчу-вали теплі ще людські тельбухи. І таким самим ясним, гарячим промінням воно обливало зелений ліс, і чудові запахущі цвіти, і високі полонини, що купалися в чистім лазуровім ефірі. Сонце сміялося і своїм божеським, без-учасним усміхом ще дужче ранило роздерту Максимову Душу.
VI
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Захар Беркут» автора Франко Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V“ на сторінці 7. Приємного читання.