Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Коли вельмишановний учений довідався, що він не в Південній Америці — доти він у цьому не сумнівався, — а в Екваторіальній Африці, то навіть не спитав, як же це вийшло. Проте він був глибоко розчарований. Адже кузен Бенедікт дуже пишався тим, що перший знайшов в Америці муху цеце та войовничих термітів. А виявляється, це звичайнісінькі африканські комахи, яких раніше за нього знайшли й описали вчені-натуралісти! Кузенові Бенедікту довелося розпрощатися з мрією уславити своє ім'я відкриттями. Справді, яка дивина в тому, що ентомолог привіз із Африки колекцію африканських комах?..

Але, заспокоївшись після розчарування, кузен Бенедікт сказав собі, що «земля фараонів» — так він називав Африку — невичерпна скарбниця для ентомолога і що він анічогісінько не втратив, опинившися тут, а не на «землі інків»108. Навпаки, він виграв.

— Це ж тут, у Африці, водяться жужелиці-мантікори — жуки із довгими волохатими лапками, із загостреними надкриллями й величезними щелепами! — повторював він собі, а також і місіс Уелдон, яка пускала його слова повз вуха. — Найцікавіша з них — горбкувата мантікора. Африка — батьківщина жужелиць-червонотільців, — гвінейських і габонських жуків-голіафів, у яких ніжки зі шпичками! Африка — батьківщина плямистих бджіл-антідій, що кладуть свої яєчка в порожні черепашки равликів! Тут батьківщина священних жуків-скарабеїв, яких стародавні єгиптяни шанували нарівні з богами… Тут батьківщина метелика-сфінкса «мертва голова», що нині поширився по всій Європі, батьківщина «біготової мухи», чийого укусу так бояться сенегальці. Що й казати! Тут можна зробити визначні відкриття, і я їх зроблю, якщо тільки ці славні люди дозволять мені виходити на пошуки комах.

Легко здогадатися, хто були ті «славні люди». Проте кузен Бенедікт не мав підстав скаржитися на них. Як уже було сказано, Гарріс і Негору дозволяли йому шукати комах, тимчасом як Дік Сенд, коли вони йшли з узбережжя до Кванзи, забороняв йому відходити від загону. Простодушного кузена Бенедікта вельми зворушувала поблажливість цих «славних людей».

Він був би найщасливіший серед ентомологів, коли б не загубив двох предметів, за якими дуже жалкував.

Бляшанка з колекцією, як і раніше, висіла в нього через плече, але окуляри не сиділи на носі, а лупа не теліпалася на шиї. Чи ж бачена то річ — учений-ентомолог без окулярів і без лупи? Однак кузенові Бенедікту не судилося знову заволодіти цими оптичними приладами: їх поховали на дні потічка разом з опудалом його величності Муані-Лунга. Отож тепер, знайшовши комаху, вчений, щоб краще роздивитися, підносив її до самісіньких очей. Це завдавало йому неабияких прикрощів. Чого б тільки він не дав за пару окулярів! Але цей товар неможливо було дістати в Казонде.

Кузенові Бенедікту дозволяли ходити по всій факторії Жозе-Антоніу Алвіша, бо знали, що він не втече. До того ж, факторію оточував високий палісад, через який кузен Бенедікт однаково не переліз би. Палісад сягав у окружності доброї милі.

У факторії росли дерева й кущі, буяли трави, текли струмки, стояли будинки, бараки під соломою, хатини й курені. Годі уявити більш підходяще місце для пошуків рідкісних комах, тож кузен Бенедікт з утіхою нишпорив по всіх усюдах. Він раз у раз знаходив якусь комаху й так старанно оглядав її, що мало не зіпсував зір. Він збагатив свою колекцію і склав план великого наукового дослідження про африканських комах. А коли б іще йому пощастило знайти якусь нову комаху й назвати її своїм іменем — він нічого більше не хотів би в світі!

Коли факторія була досить велика для наукових екскурсій кузена Бенедікта, то малому Джекові вона здавалася цілим світом. Йому також дозволяли гуляти. Але хлопчика майже не цікавили розваги, що їх так полюбляють діти його віку. Він не відходив од матері, та й місіс Уелдон не хотіла відпускати сина від себе, боячись, що з ним скоїться якесь лихо.

Джек часто згадував батька, якого так давно не бачив, і починав проситись додому. Питав про Нен, про старого Тома, про свого друга Геркулеса, про Бета, Остіна та Актеона. Казав, що дуже скучив за Діком Сендом. Хлопчик, з його ніжною, вразливою душею, жив у світі спогадів. На всі запитання сина місіс Уелдон відповідала тим, що пригортала його до грудей, пестила й цілувала. Вона ледве стримувала сльози.

Ні під час переходу від берегів Кванзи до Казонде, ні у факторії Алвіша місіс Уелдон не мала підстав нарікати на погане з нею поводження, і не схоже було, що ставлення до неї зміниться на гірше.

У факторії жили тільки ті раби, які обслуговували Алвіша. Всіх інших — «товар» — поселили в бараках на «чітоці». Звідти їх забирали покупці. Склади у факторії були переповнені тканинами й слоновою кісткою. Тканини Алвіш міняв на невільників, а слонову кістку вивозив на європейські ринки.

Отже, у факторії жило небагато людей. Місіс Уелдон із Джеком мешкали в одній хатині; кузен Бенедікт — у іншій. Їли всі за одним столом. Годували їх добре: м'ясом, овочами, маніоком, сорго і фруктами.

До послуг місіс Уелдон приставили невільницю. Звали її Халіма. Юна служниця як уміла виказувала жінці свою відданість.

Місіс Уелдон тільки зрідка бачила Жозе-Антоніу Алвіша, що жив у головному будинку факторії. Негору вона тут не зустрічала жодного разу. Певно, він жив десь-інде. Відсутність португальця дивувала і водночас непокоїла її.

«Чого він домагається? Чого вичікує! Навіщо припровадив нас до Казонде?» — питала себе місіс Уелдон.

Отак минув тиждень перед прибуттям каравану Ібн-Хаміса.

Незважаючи на своє становище і важкі думи, місіс Уелдон часто згадувала чоловіка. Вона уявляла собі, в якому він розпачі, не діждавшись ні її, ні сина. Звідки йому знати, що дружина попливла на борту «Пілігрима»? Адже він гадав, що вона сяде на один з пароплавів «Тихоокеанської компанії». Ці пароплави регулярно прибували до Сан-Франціско, але ні місіс Уелдон, ні Джека, ні кузена Бенедікта на них не було.

Та й «Пілігрим» давно вже мав повернутися до Сан-Франціско! А що судно не з'являлося, а від капітана Халла не було вістей, то Джеймс Уелдон, мабуть, заніс шхуну-бриг до списку безслідно пропалих. Як приголомшить чоловіка повідомлення його оклендських кореспондентів про те, що місіс Уелдон відпливла з Нової Зеландії на борту «Пілігрима»! Чи повірить він, що дружина й син загинули в морі? А як не повірить — де їх шукатиме? Певне, на тихоокеанських островах або, може, на узбережжі Південної Америки. Ніколи в світі не спаде йому на думку, що вони потрапили аж сюди, до цієї страхітливої Африки! Так міркувала місіс Уелдон. Що могла вона вдіяти? Втекти? Але як? Тут пильнували кожен її крок. А якби їй і вдалося втекти, то, щоб дістатись до узбережжя, треба було б подолати дуже небезпечний шлях — понад двісті миль пралісом. Проте місіс Уелдон ладна була піти на такий ризик, коли б не трапилось іншої можливості здобути волю. Та перш за все вона хотіла довідатись про наміри Негору.