Розділ 1. Гор з Великої Долини

Крилатий Кар ще довго літав над Долиною, виглядаючи свою чергову жертву. Але діти Племені завжди були напоготові і не дозволяли йому навіть наближатися до них. Прогнати його зовсім вони ще не могли. Але розбійничати у Долині більше не давали.

Здавалось, із цією бідою навчилися боротись. Можна було б і далі жити більш-менш спокійно. Та тільки Плем'я навчилось справлятись з цією напастю, як до них підступила ще більша біда. Прорвавшись якимось чином через скелясті гори, у Долину раптом нагрянув Великий Хар.

Цей грізний мисливець став справжнім жахом Великої Долини. Навіть Крилатий Кар, у порівнянні з ним, був наче малюк-Крі проти велетня-Гну. Величезний, мов скеля, ненаситний і надзвичайно кровожерливий, Великий Хар посіяв страшенну паніку серед всіх мешканців Великої Долини. При його появі навіть риба ховалася на глибині. Тільки б забратися якнайдалі від його невмолимих кігтів і потужного хвоста, яким він майстерно глушив все живе у воді. Побачивши його, в одну єдину мить зі своїх пасовищ зникали лякливі Гну. Навіть дурненькі та довірливі Крі зі всіх лап втікали у свої нори. Вони подовгу не виходили на поверхню, очікуючи, коли Великий Хар забереться геть із Долини. Перелякані до смерті діти Племені спішно втікали до своїх печер або забивались у розщелини скель. Там вони тремтіли там від страху за своє життя, боячись покинути свої криївки навіть після того, як злісне ревіння хижака стихало у далечіні.

Удари важких довбень не були страшні Великому Хару. Гострі списи відскакували від його кістяної броні, а їхні гострі наконечники безжалісно затуплювались від ударів. Здавалось, що Великий Хар навіть не відчував ні ударів довбень, ні уколів списів.

О-о! Гор добре пам'ятав Великого Хара. Пам'ятав його гострі ікла, що перемелювали тіла нещасних дітей Племені, наче травинки. Пам'ятав його жахливе ревіння, від якого здригалися гори і обсипалося листя з дерев.

Як тільки Великий Хар заставав когось з дітей Племені на відкритій місцевості, він з надзвичайною для такого велета швидкістю наздоганяв його і безжалісно вбивав блискавичним ударом своїх жахливих лап. Після того він одразу ж розривав свою нещасну жертву і пожирав її. Та поки зуби пережовували здобич, його червоні від постійної люті очі уважно поглядали на всі боки у пошуках нової жертви. Горе було тому, хто потрапляв у поле його зору. Порятунку для такого вже не було. Великий Хар не заспокоювався доти, поки не наїдався досхочу. А декількох нещасних, розтерзаних мешканців Долини він завжди забирав із собою.

Але давно вже не було у Долині Великого Хара. З часу його загибелі Гор встиг вирости і стати дорослим самцем. Він був одним з найсильніших серед дітей Племені. Цілком можливо, що й найсильнішим. По праву сильного він міг би стати вождем. Але ніколи до того не прагнув. Тому жодного разу й не бився з іншими претендентами на це місце.

Гор завжди поблажливо ставився до тих, хто, що б там не було, намагався досягти зверхності над іншими дітьми Племені своїми кулаками. Навіщо йому це? Адже плодів у Долині вистачало для всіх – і для маленьких дітей, і для зелених юнаків, і навіть для древніх старців, які пам'ятали ще ті часи, коли Мати була молодою і коли все довкола було зовсім іншим. Риби у струмках та в Річці для Гора також було більше ніж досить. Лише тикни списом, і вона затріпочеться на його вістрі. Без особливих зусиль можна було спіймати декілька Крі і, засмаживши їх на вогнищі, наїстися досхочу. То навіщо ж Гору воювати зі своїми одноплемінниками за право бути головним над ними? Він і так робив лише те, що хотів, і жодним наказам ніколи не підкорявся.

Одного разу Бір, що тоді був вождем Племені, хотів було змусити його зробити щось, чого Горові робити зовсім не хотілося. Тоді Гор, розізлившись, так відлупцював його, що бідний вождь змушений був кілька днів відлежуватись у своїй печері, перебуваючи на межі життя і вічного сну. З тих пір ніхто у Племені не смів навіть намагатися так чи інакше вплинути на Гора. Він завжди прислуховувався до прохань, але не терпів наказів.

Так і жив Гор у своїй Долині та у своєму Племені. І ніхто не смів непокоїти його. Жив так, як йому хотілося. Втім, він жив так, як жила переважна більшість дітей Племені. Йому не дошкуляв холод, так як холодів у цій Долині просто ніколи не було. Іноді йому набридала жара. Але від неї він завжди міг сховатися у тіні дерев, у сутінковій прохолоді будь-якої з печер або в заспокійливих хвилях Річки, що він любив більше за все на світі.

Гор був високим, з потужним торсом самцем, з кучерявим світлим волоссям на голові і з таким самим, але більш коротким, волоссям на всіх інших частинах тіла. З-під його кошлатої бороди виглядав лише великий ніс і сіро-сині допитливі очі. Всі інші його діти Племені були такими самими. Тому нічим особливим Гор від них і не відрізнявся. Хіба що, своєю незалежністю.

Гор любив блукати Долиною, намагаючись у кожному своєму поході дізнатися про щось нове і цікаве. Але під час цих своїх мандрів він завжди був насторожі. Хоча останнім часом у нього й не було рівних по силі супротивників, але Гор чудово пам'ятав часи, коли Великий Хар наводив неймовірний жах на всіх мешканців Долини і коли все живе ховалося від нього, але ніде не знаходило порятунку. Хоча й досить смутно, але він пам'ятав і ті часи, коли Крилатий Кар стрімко падав з неба і відносив чергову жертву до свого гнізда на вершині гори. Тому й ходив він по своїй Долині, насторожено поглядаючи на всі боки і не забуваючи при цьому уважно дивитися на небо. Пам'ятаючи про страшних і незборимих ворогів, Гор весь час намагався подорожувати то у тіні великих дерев, то поблизу скель, серед яких завжди можна було знайти достатньо надійне місце, щоб заховатися від більш сильного ворога.

Коли у Племені з'являлись маленькі діти, всі турботи по їх вихованню приймали на себе самки. Самці значно пізніше, коли діти вже трохи підростали, переймали естафету виховання і вчили їх нехитрій майстерності полювання та рибної ловлі. Гор до цього часу ще не мав свого вихованця. Швидше за все, він ще не досяг того віку, коли у людини з'являється необхідність поділитися з якимось малюком накопиченим життєвим досвідом. Тому й бродив Гор по просторам своєї Долини сам, тішачись своєю незалежністю і красою світу, що відкривався перед ним.

Іноді Горові, як і іншим дітям Племені, доводилось по кілька днів ховатися у своїй печері від гніву Небесного Володаря. Це траплялось не так вже й часто. Та, все ж, іноді Володар сердився за щось на своїх дітей, а, може, на саму Матір. Коли це траплялось, він у страшному гніві загортав свій світлий лик у чорну пелену хмар і в дикій злобі метав у тіло Матері свої невмолимі небесні вогні. Від цих вогнів ніде не було порятунку. Він все спопеляв на своєму шляху.

Коли цей нищівний вогонь летів до тіла Матері, жахливий гуркіт стояв над Долиною. Все, що жило у ній, ховалось тоді по своїх норах, печерах і щілинах, лише б якомога надійніше заховатися і не потрапити під гарячу руку Небесного Володаря. Лише Мати-земля ніде не могла заховатися. Вона тихо стогнала під безперервними струменями небесних вод і невідворотними ударами невмолимого вогню.

Страшним був Небесний Володар у своєму гніві. Тому навіть гордий і незалежний Гор під час цих проявів його люті тремтів від жаху в своїй печері нарівні зі всіма, нічим не відрізняючись від інших дітей Племені. І голодував разом зі всіма, так як не міг у такі дні ні за плодами піти, ні на рибу чи Крі пополювати.

Коли наставала ніч і Небесний Володар, стомившись від своїх земних турбот, прямував на відпочинок у свою неприступну печеру, Гор любив спостерігати, як у небі з'являються перші зірки. Він добре знав, що вони не самі з’являлися там. Це молодша сестра Небесного Володаря – красуня Лу запалює нічні вогні, щоб вони до самого світанку освічували для повелителя його дорогу в небо. Горові дуже хотілось дізнатись, якими ж саме дорогами ходить Небесний Володар. Йому хотілось побачити ці дороги, щоб колись і самому спробувати пройти по них. Ну, хоча б уночі, коли Володар не бачить…

Це була дуже дерзновенна мрія. Гор чудово розумів це. Він боявся прогнівити Небесного Володаря. Але звідки він міг би дізнатись про цю Горову мрію?…

А красуня Лу тим часом запалювала все нові і нові вогні. Їхнє тремтливе світіння з часом присипляло Гора, і він засинав міцним, здоровим сном. Засипав, щоб наступного ранку, з першим поглядом Небесного Володаря знову піти у черговий похід по своїй улюбленій Долині.

Небесний Володар гнівався не дуже часто. Тому його дітям у Долині жилось досить добре. От і Гор майже завжди був задоволений своїм життям. Він любив свою Долину, любив своє Плем'я, любив все, що оточувало його і чим він міг милуватися щоденно. Одного лише не любив Гор. Він не любив, коли з неба падали зірки…