Розділ 3

Постаріла за цей недобрий ранок на добрий десяток літ, мати тихо вийшла з палати, залишивши Галину наодинці зі своїми гіркими думками, зі своїм коханим чоловіком, із її немічним сином. І навіщо тільки Господь нагородив людей здатністю думати? Та ще й такою сильною здатністю, що думки ті у покорі ніяк не втримати?…

Галя залишилася у лікарні. Залишилась поряд зі своїм коханим і, фактично, наодинці зі своїми думками.

Лікар сказав, що операція пройшла успішно, і що виживе її Василько, та ще сто літ проживе. Та чи правда це? Може, лише заспокоює?… А якщо не виживе?… Якщо не вийде з того мороку її ладо? Що ж вона з маленькими дітками у чужому місті робити буде? Хто її приголубить? Хто серденько зігріє? Хто смерічкою карпатською назве?…

І додому повертатися несила, і тут залишатися – біда. Яка лише лиха доля може спіткати людину! Всього лише одна мить, один-єдиний імпульс злочинної думки, один порух пальця – и весь райдужний світ життя в одну мить перетворюється на сіре пристанище тіней, на світ без сонця, без зірок високих, без бажань щастя і надій на щасливе майбуття.

Хто? Хто той ірод проклятий, який їхню щасливу долю накрив чорним крилом смерті? Хто у зірку їхнього життя у далекому небі влучив? Хто діточок маленьких сиротами у світ пустити надумав?…

Рояться й рояться у Галиній голові думки, одна гіркіша за іншу. Стукотить у скронях застигла від жаху кров, любляче серце крижаним подихом обіймаючи. А сама вона сидить, не рухаючись, біля ліжка свого судженого, з тривогою вглядаючись в обезкровлене обличчя. Не віриться їй, що це він, її Василько, такий сильний, веселий и життєрадісний, лежить тепер перед нею таким безпомічним.

Розумом вона усвідомлює, що у страху очі великі і що насправді все може виявитись не таким жахливим, як малюють її думки. Та серцем того сприймати не може. Лише ледь-ледь вгадується його дихання. Іноді навіть здається, що ці могутні груди вже не підіймаються і що останні крапельки життя невмолимо залишають його, і що ніщо вже їх, ці дорогоцінні крапельки, не в змозі буде повернути назад.

Але й зовсім інше відчуває вона. Всім своїм серцем відчуває Галя, що тільки погляд її люблячих очей, її власна енергія життя, вся сила її любові передаються через цей погляд тілу коханого, і що він обов’язково виживе. І знову буде щасливим їхнє життя, а чорна тінь біди назавжди зникне у невідомості. От, тільки б їй очі не закрити! Тільки б не перервати цей промінчик надії, що струменить із найпотаємніших глибин її люблячого серця і пробиває собі шлях крізь морок забуття до серця коханого.

А як гарно у їхньому житті все складалося! Згадується й згадується той зимовий день, коли весела ватага студентів зайшла на їхнє подвір’я, і тато погодився їх заночувати. Відразу ж упав у очі Галі молодий, ставний парубок. Тенькнуло серденько від першого подиху ще не зрозумілого кохання. Та й він сам, її Василько, здавалось тоді, не зводив очей зі стрункої чарівниці-горянки. Навіть сніг тієї зими їй здавався гарячим. Усі люди були на диво привітними. А у кожному подиху вітерця вловлювався таємничий і неповторний запах весни, весни її першої любові. І як підхопила їх та хвиля кохання, як кинула у свій бездонний вир, так і поплили вони у тій солодкій хвилі, і не могли нарадітися своєму щастю.

А може, думалось Галині, щастя того було надто багато? Кільком подружнім парам могло б стати, а все лише їм самим, їхній сім’ї дісталося? Але ні, ні! Це тільки горя у людини може бути надто багато. А щастя – воно завжди в міру. Якщо дорожиш ним – примножиться. А якщо зневажаєш його, то й відвернутися може. Багато його ніколи не буває.

Ніколи не легковажила своїм щастям Галина. Завжди бережно ставилася до нього, від недоброго ока та лихого слова берегла. Тому й тепер нікому ним не поступиться. День і ніч буде сидіти поряд зі своїм ладом, і ниточці свого закоханого погляду перерватися не дасть. Це обов’язково допоможе! Виживе її Василько! Обов’язково виживе! А як тільки очі свої відкриє, як тільки гляне на свою кохану дружиноньку, то тоді вже ніхто і ніщо їх розлучити не зможе. Здоров’я вона йому сама поверне – і теплом свого серця, і щирим лепетом їхньої малечі, і цілющими травами карпатськими, сили яких ще ніким не зміряні і які в стані влити здоров’я у будь-яке тіло, навіть у старе й немічне. А вже такому сильному організму, як у її Василька, то вони й поготів допоможуть.

Снують і снують думки в голові у Галини. Приємні спогади переповнюють душу, наливаючи сердечним теплом звернений до чоловіка погляд. Ніби подумки розмовляє з ним його дружина. І здається їй, що чоло його стає світлішим від того погляду, і наче тінь його посмішки невловимо промениться на його вустах.

Можливо, він дійсно відчуває спрямовану на нього силу цілющої енергії її кохання? Не може такого бути, щоб він не відчував її тепла, її турботи про нього! А якщо відчуває, то й сам за своє одужання боротися буде. Нехай лише на рівні підсвідомості, але буде боротися! Не дарма ж вчені люди стверджують, що наша підсвідомість, оте саме шосте відчуття, є чи не найголовнішим резервом людського організму. Резервом, який у стані самостійно вмикатися в екстремальних ситуаціях. Який допомагає людині подолати навіть найважчі недуги.